Завішували вікна, щоб не було видно, як світиться світло. Так Наталя Борисівна згадує про місяць в окупації, дуже боялася, щоб  чоловіка не розстріляли російські солдати. Троє дітей, чоловік колишній АТОшник – вибору не було, довелося виїжджати. Нові незвичні почуття не давали жінці заснути першої ночі війни. Російські солдати на блокпостах дуже здивували Наталю: «… були одягнені як бомжі, у якихось там кросівках підратих і форма якась у них облізла, обдерта і вони якісь замурзані, брудні були». Коли ж приїхали до українських солдатів, жінка зі сльозами розповідає, що захотілося всіх обійняти, майже весь автобус плакав. Через відсутність трудової книжки жінка не може знайти роботу, тому вирішила допомагати в Запоріжжі волонтерам - «душа радіє від цього». Наталя вірить, що життя в Україні зміниться на краще, люди стануть добрішими і робота буде для всіх.

Ми намагалися так зробити, щоб було видно, що ніби тут ніхто не живе