Мене звати Вікторія Володимирівна. Ми з Донецької області багатостраждального Мар'їнського району. Чоловік залишився в дома, а ми з дітьми приїхали у Полтавську обл. м. Карлівка. Їхали наобум. Тут немає нікого у нас, просто знайшли недорого житло і вже край потрібно було виїздити.

Життя звісно змінилося і не в кращу сторону. Стрес для мене, для дітей. Старшому сину взагалі тяжко це переживати. Він не хотів ходити в нову школу. Говорив: хочу у свою школу, до своїх друзів. Менша йшла у перший клас, тому їй було легше. Я пішла на роботу, тому діти практично весь час самі. Вони дуже сумують за рідними, друзями, своєю домівкою, і ми надіємся, що колись повернемося додому, все відбудуємо і будемо жити як раніше!

Мені 24 лютого подзвонила сестра з Харкова в 6.00 ранку і тільки тоді ми дізналися. Я зібралася на роботу, діти залишилися вдома. І чекали, якось не вірилося, що почалася повномасштабна війна. Думали – пару днів і все, бо ми тільки почали більш-менш нормально жити. У районному центрі м. Мар'їнка почали відстроювати все, почали люди повертатися, бо місто сильно страждало з 2014 р. і тут знову почалося....

Син спокійно відреагував, бо ми жили біля лінії фронту, де війна з 2014 р., дочка засмутилася, вона ще була мала, майже 6 років, не зовсім все розуміла. А засмутилася, тому що не пішла в садок.

Коли уламок потрапив у диван, на якому сиділа старша дитина, – це було найстрашніше. І саме це було поштовхом шукати, куди виїздити з дітьми.

Ми весь час – з психологічними проблемами. Є загиблі, убиті родичі. Чоловік залишився в Донецькій області, я з дітьми в Полтавській сама. Тут немає ні родичів, ні знайомих.