Війна для Юлії стала справжнім шоком і несподіванкою. Незважаючи на складнощі, її віра у людей стала ще сильнішою. 

Я була на роботі, коли стало відомо, що в країні почалася війна. Через короткий час біля нас уже вибухали снаряди, а нам ніде було сховатися, бо підвал далеко, а старший синочок – інвалід дитинства: йому 17 років, а він не сидить, не ходить, навіть голову не тримає. Тому бігти з ним на руках до підвалу було дуже важко. Ось що було саме страшне! 

А ще був такий момент, що у нас не було ні краплі води. Ми набирали воду з річки, на ній і варили їсти.

Сильно шокував мене той випадок, коли ми виїхали з села на своїй машині - нас в ній було дев’ятеро, включно з чотирма дітьми - а в дорозі позаду нас розірвався снаряд. Ще б трохи – і нас вже не було б. Ця згадка залишиться на все життя!

Нам з сестрою було дуже складно, бо ми залишилися без чоловіків, а наші діти – без батьків. Дуже зворушило ставлення незнайомих людей, коли ми шукали візочок старшому синочку: це було дуже важко, бо дитина особлива. Ми написали в інтернеті, що нам потрібно, і через декілька днів нам зателефонував чоловік. Він спитав адресу, а на другий день нам прямо у двір привезли візочок наші захисники!