Мені 50 років. Ми з сім’єю зі Слов'янська далеко не виїжджали. В перший день війни відчували страх, жах. Не знали, що буде далі.

Слава Богу, у нас все було: і вода, і світло, і ринок працював, і магазини деякі працювали.

Шокувало, коли збивали ракету, і шматки залетіли до мене в хату. 

Діти виїжджали, а ми тут були. Я на залізничному вокзалі працюю - ходила на роботу. Ми пасажирів евакуювали.

Я не знаю: невже росіяни не розуміють, що тут їх ніхто не чекає, і лізуть сюди?

Своє майбутнє бачу в квітучій Україні. Вірю, що буде все у нас добре.