Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Початком для мене стали нальоти на аеропорт. Тому що з нашого селища було по прямій до аеропорту зовсім недалеко. І ми ходили на край села дивитися, як там відбуваються бойові дії. Чути було розриви. Ми мирні жителі, ніколи не думали, що це торкнеться нас.

Потім на Авдіївку був перший наліт, перший вибух. Припинилася доставка продуктів у наше селище, припинилися рейси автобусні, ми не могли виїхати із селища. Ми не могли кудись заробляти ходити, купити навіть продукти. Ось це для нас було справжнім шоком.

Я жила з донькою, неповнолітньою дівчинка була, 15 років. І я не отримувала ще пенсії, тому що не дожила до цього й не могла працювати. А жити якось треба було. Але все одно, ми сподівалися на краще.

Ми не збиралися нікуди виїжджати. Але в листопаді в мене на порозі будинку розірвався снаряд. Ми з донькою були всередині, у передпокої. Вибило все: вікна, двері, зірвало дах. Будинок перестав бути придатним для проживання, причому в зимовий період.

Сильне потрясіння отримала донька. І заради її безпеки і тому, що будинок було неможливо відремонтувати, ми виїхали спочатку до Дніпропетровської області, а потім у Червоноармійськ. І до 2016 року ми проживали там. А вже у 2016-му ми вирішили все-таки повернутися. Тихіше стало.

Нам пообіцяли відновити будинок. «Людина в біді» зробив півдаху, решта більше нічого нам не зробили. І тільки вже у 2017 році Червоний Хрест почав відновлювати нам будинок. Так що подяка їм, ми без допомоги не залишилися, нам тепер будинок відновили.

Але тепер залишилася я одна. Донька виїхала, у Києві працює, тому що тут зараз для молоді роботи немає. Єдиний завод, іншої роботи немає.

Коли ми були в Червоноармійську, вона вчилася на кухаря й здобула професію, але тут вона не затребувана. І вона виїхала до Києва. Там зараз працює вже третій рік. Стала су-шефом, тобто просунулася карʼєрними сходами, знань і досвіду отримала багато. Я нею задоволена.

Я живу зараз у квартирі доньки в Авдіївці. Вона доньці залишилася після смерті батька. І ось у цій квартирі я зараз живу, бо цей будинок, який відновили, для мене завеликий. Сподіваюся, що все-таки повернуся. У дітей будуть сім’ї, і вони будуть проживати в цьому будинку.

Як війна вплинула на ваш повсякденний побут, фінансовий стан, безпеку й доступ до води, до їжі?

Так сильно, як спочатку, такої великої потреби ми вже не відчували. І коли ми виїжджали до Червоноармійська та Дніпропетровської області, нам допомагали. Рінат Ахметов допомагав із харчуванням, ми отримували. І грошову допомогу ми отримували, і я працювала.

Єдине – хотілося дуже додому, тому ми повернулися. Страшно було повертатися, переживши бомбардування. І зараз я дуже боюся відновлення бойових дій, дуже боюся.

Я так сподіваюся на мир... Просто той, хто пережив це, думаю, будь-хто хоче миру. Дуже страшно за наших дітей. За всіх дітей. Я сама мати, уже бабуся, і мені дуже страшно за наших українських дітей, за всіх дітей. Мені дуже не хочеться відновлення. Хочеться, щоб вони в мирі жили, щоб вони не брали цього морального навантаження важкого, що залишається все одно на все життя в людини, яка переживає військові дії. Не хочеться, щоб наші діти були і фізично, і морально каліками після цієї війни. Тому дуже хочеться миру.

Після військових дій наше місто відновлюють. У нас відновлюється і паркова зона, і будівлі, і школи, і зупинки. Налагоджується життя, дійсно мирне життя. І руйнування цього життя не хочеться. Хочеться далі творити й покращувати наше життя.