У мене є чоловік, син, батьки і брат. Ми мешкали в селі Довгеньке Ізюмського району Харківської області. У кінці березня виїхали в село Керносівка Дніпропетровської області. 

Ми мали багато худоби і не хотіли кидати її, тому місяць жили під обстрілами. Не було води і світла. Однак коли почалося бомбардування і було влучання в сусідній будинок, ми випустили тварин і виїхали. 

До від’їзду жили у погребі. Топили в ньому буржуйку і готували на ній їсти. У нас були овочі й молоко. 

Наше село розбите. Не знаємо, в якому стані житло. Мабуть, зруйноване, бо вулиця, на якій ми жили, дуже постраждала. 

Ми виїхали на власному авто. Потрапили під обстріли. Добралися до Павлограда. На дві доби нас поселили в наркодиспансері. Потім волонтери заселили в будинок. Згодом жіночка пустила в будинок своїх дітей, які ще до війни поїхали за кордон. 

До війни чоловік працював у тракторній бригаді, а я була в декретній відпустці, займалася господарством і продавала молоко на базарі. Зараз ми не працюємо. 

Поки що не бачу свого майбутнього, бо нам нікуди повертатися. Можливо, поїдемо в село і будемо все відновлювати. 

Думаю, що війна закінчиться років через чотири.