Я була вдома у Сєвєродонецьку, коли почалася війна. Мій чоловік хворів. Обстріли почалися. Вранці 7 березня чоловік помер, за два дні його похоронили. Не на кладовищі, бо воно було закрите, і нас туди не пускали. Сказали, що це останній раз риють яму окремо, а потім будуть загальну яму копати і там хоронити. 

Були обстріли, ми місяць в підвалах сиділи. Не думали виїжджати, але потім дочка з сім’єю виїжджала і мене забрала. Не хотілось хтозна куди їхати. Просто усі їхали в Дніпро - і ми поїхали. Я взагалі не хотіла їхати, але довелося. 

Ми взагалі не думали, що таке у нас буде - у 2014 році все по-іншому сталося. Квартира у нас не згоріла, але стіни зруйновані і дверей немає. Ми не знаємо, чи вибило від вибуху, чи мародери, і вікна вилетіли. 

Ми сім’єю всі разом в Кривому Розі: правда, внучка на квартирі живе, а ми в гуртожитку. У внучки була кішечка, вона забрала її з собою. 

Мені вже багацько років, за дітей та внуків страшно. В мене внучка була дуже налякана, плакала. Дуже прикро, що ні за що така війна. Будемо сподіватися, що скоро буде мир!