Ми родина ВПО з Маріуполя, зараз живемо у Києві. Виховуємо двох синів 11 та 6 років. 

У молодшого сина інвалідність (вроджена вада серця, інсульт 1 рік тому). 

Старший син дуже важко переніс окупацію міста та вимушений переїзд. Він став тривожний, часто  стаються панічні атаки. Має статус дитини, що постраждала від військових дій.

24 лютого ми були у рідному місті. Я передчувала небезпеку. Син не зовсім зрозумів, що таке війна. І деякий час не усвідомлював. Поки не почалися обстріли. Найстрашніший день був, коли вже 3 тижні сиділи у підвалі, обстріли, авіаудари стали все частіше. Я зрозуміла, що чекати більше не можна, треба ризикувати та вибиратися з міста. Виїжджати під обстрілами це був жах і пекло. Ми бачили багато трупів людей, крові.

Вся наша родина вимушена була пройти "фільтрацію"  окупантів. Це було дуже принизливо та мерзенно. 

На блокпостах окупанти принижували нас. Діти були в шоці.

Ми місяць прожили майже без їжі та води. Збирали сніг (під обстрілами) та топили його. Чоловіки вимушені були шукати харчі. Їли один раз на день.

На жаль, нічого не залишилось з рідного міста. Тільки жахливі спогади.