Мені 65 років. Проживаємо у місті Охтирка. З міста нікуди не виїжджали. 

24 лютого я побачила з дев’ятого поверху, що їдуть танки по місту. Так і дізнались, що почалась війна.

Найстрашніше - бомбардування. У чоловікових батьків повилітали двері і вікна від обстрілів. Ми з квартири туди перебрались. Бачили всі ці літаки, які скидали бомби.

Щоб зігрітись, ми сиділи всі в одній кімнаті з обігрівачем. Потім нам полагодили вікна. Це зворушило, що не залишили нас у біді. А спочатку сиділи в холоді без вікон. Не було газу. Ні на чому було готувати їжу. Потім знайшли електроплиту. 

Ліки у нас були в запасі. Потім вже можна було купити в аптеці. Продукти були, воду ми набирали в криниці.

Чекаємо на нашу Перемогу, і все. А коли скінчиться війна - не прогнозуємо. Може, у 2023 році та й закінчиться. 

Живемо одним днем, не плануємо нічого. Прожили день - і слава богу. Від тривоги до тривоги. У такій ситуації на щось розраховувати складно. Надіємось, що все буде добре.