Мені 83 роки. Я жила в Гуляйполі. Там мешкала і моя донька. Про початок війни я почула по радіо. Потім пролетіло дві ракети. Згодом – два літаки. У першу ніч війни я не спала. Донька забрала мене до себе. Я жила в неї два місяці. Майже весь час ми сиділи в погребі, бо були обстріли. У доньчиному будинку вилетіли вікна, кухня зруйнована. Потім я жила в Новомиколаївці, а зараз мешкаю в Запоріжжі. 

Удень я була в доньки, а на ніч переходила до зятя й онуки, що жили на іншій вулиці. Якось, коли йшла до них, почався обстріли. Я впала у квітник і чекала, поки перестануть стріляти.

У березні зникло світло. Зараз у Гуляйполі немає ні електрики, ні газу, ні води. Ми жили біля водокачки, тож там і набирали воду. Я отримувала в аптеці безкоштовні ліки. Перенесла інсульт, тому мала приймати по 12 пігулок на день. 

Ми кинули городи. Навесні засадили їх, а зараз на них росте бур’ян. Тепер треба все купувати. Я живу з сином і невісткою. Вони залишилися без роботи. Живемо на одну пенсію. Чекаємо, коли закінчиться війна і можна буде повернутися додому. Будинок ще стоїть. Його не пограбували.