Кожухар Іван Олександрович, директор Чистоводненської гімназії з дошкільним відділенням Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

«Чому бути українцем – це моя суперсила»

Моя суперсила в тому, що я українець. Мені 27 років, я народився, вчився, працюю та живу в Україні і я не на мить не шкодую, що  є частиною цієї неймовірно сильної країни. Стійкість, терпіння, незламність духу, організованість притаманні кожному українцю і я не є виключенням. А з початку повномасштабної війни ми всі зрозуміли – беззаперечно, в єдності наша сила. Я вірю в наших людей, в наші Збройні сили, у волонтерів і просто небайдужих, які не живуть за принципом «Моя хата скраю…», а кожного дня доводять, що означає бути українцем. Важливо зазначити, що вони не просто на словах це роблять, а тонни гуманітарної допомоги, зброя є тому підтвердженням.  Честь і хвала тим, хто в  такі важкі часи для нашої Батьківщини не залишився осторонь.                                                                                 

Так, не буду приховувати, мені незрозуміла позиція тих «патріотів», які користуючись нагодою виїхали за кордон в пошуках кращої долі та легких грошей. Нічого, крім зради, я в цьому не бачу.

Я досі не розумію, як можна залишити країну, людей, і в пошуках ліпших умов змінити країну проживання. Як на мене, така поведінка аж ніяк не синонімічна з поняттям «патріотизм» та любов до рідної землі. Такі люди зрадили не тільки неньку Україну,  вони зрадили самих себе, свої цінності, те, чим жили до війни, вдаючи «патріотів».  Таким недогероям можу сказати: «Всьому прийде кінець, війна обов'язково закінчиться нашою перемогою і де будете ви, пустослівні патріоти?!» Питання риторичне.

Думаю, такі люди будуть глибоко нещасні.  Бо можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям. Можливо я перебільшую, але така моя думка, і лине вона з глибини української душі.                               

Більш ніж півтора року ми показуємо всьому світові та собі - єдність, силу, сміливість та звичайно мріємо про нашу перемогу. Мені радісно в грудях від того, що за час війни нам вдалося залишитися українцями. Я впевнений, що не тільки Батьківщина потрібна нам, а й ми їй. Бо саме ми є майбутнє України. За час повномасштабної війни я тільки переконався в тому, що більшість в цьому житті лише дрібниці, неважливо в що ти одягнений, на якому авто їздиш, в якому будинку живеш. Важливі люди, які тебе оточують, люди, які турбуються про тебе, з якими у тебе теплі стосунки. Українці – справжній скарб нації, суперсила нашої могутньої держави. Це дуже сумно, але тільки з початком війни ми навчилися цінувати своє - українське: музику, кіно і головне  - людей. 

На кожному з нас лежить відповідальність за долю країни, за її майбутнє. Ми маємо навчитися брати відповідальність на себе за розвиток України, щоби дорости до рівня найрозвинутіших країн світу і в нас для цього є всі необхідні умови: географічне розташування, сприятливий клімат, просто величезна кількість талановитої молоді, яка є тією рушійною силою, що змушує рухатися світ.

Ми мусимо стати професійною, високорозвиненою країною і не чекати, що щось впаде з неба. Кожен з нас має діяти тут і зараз. Попри всі труднощі, саме війна дала можливість зрозуміти, що суперсила кожного українця – діяти, бути корисним, жити в єдності. Вірю, настане той день, коли ми прокинемося в вільній, по-справжньому  незалежній Україні. Над нашими головами буде мирне небо, ми обов'язково зустрічатимемо наших захисників піснями, танцями та гучними оплесками. Так, як можемо тільки ми – українці. Ми відбудуємо «Мрію», та поставимо ще не один світовий рекорд. Ми можемо, ми знаємо як це робити, ми як ніколи зібрані. Вірю настане наш час. Кожен українець має усвідомити: він - громадянин України. Тож робімо все, щоб ми це виголошували з гордо піднятою головою. Все в наших руках. Слава Україні!!!