Галінська Сніжана, Зеленогайський ліцей Шевченківської ОТГ Миколаївської області, 11 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе - Прадко Ольга Миколаївна

«Війна. Моя історія»

Мене звати Сніжана, я з невеличкого села Зелений Гай , що на Миколаївщині. Хочу розповісти про історію з мого життя. Всі мої мрії та бажання обірвалися через одне слово – «війна». Уранці 24 лютого я прокинулась як завжди , але почула від мами жахливу новину, що почалася війна, і я не піду сьогодні в школу. Сидячи на дивані, я перемикала канали телевізора. Більшість їх не працювали, а інші - транслювали жахливі новини, у яких тільки й було чути про вибухи, пожежі та напад росії. Мені було важко зрозуміти те, що відбувається. Я бачила тих, хто тікав з країни й у великих потоках виборювали своє місце в чергах, аби перетнути лінію між війною та миром. Тих, хто самовпевнено казав: "Це ненадовго". Їм вірити хотілось більше всього. Тих, хто просто не може і не хоче вірити в дійсність. У моїй голові нав'язливо лунало: "Це нова сторінка історії, яку з давніх - давен пишуть і передають як "скарб" новим поколінням? Це кульмінація чи тільки початок? " Якби я тільки знала, що мені доведеться пережити за цей короткий, але водночас довгий час.

Як же мені щастило. Неможливо передати словами почуття людини, яка була за крок до смерті не один і навіть не два рази. Той, хто не бував у таких ситуаціях, коли твій розум просто відключається, а на заміну йому приходить страх, не зможе зрозуміти моїх емоцій. Моє життя та життя мільйонів людей розділилося на «до» та «після».

Ніч. Моє село пронизували вибухи та вогні у небі, які закривали зорі й покривали чорну безмежність димом. Сидячи у підвалі з рідними, я була стомлена безсонням. У думках - порожнеча. Тільки питання кружляли по колу, як дитяча карусель, на якій немає ні веселощів, ні дитячого сміху: « Скільки загинуло людей? А скільки ще загинуть?»

Ранок.. Нам пощастило. Волонтери допомагали людям евакуюватися . Ледве встигнувши, ми покинули наш напівзруйнований дім. Їдучи на всій швидкості повз танки, гуркіт зброї , було важко думати про те, що хтось не дочекався допомоги. Ми прибули до спеціального пункту для евакуйованих в місті Миколаєві. Зі сторони нашого села досі лунали вибухи. Мені не стало краще в безпеці, бо я знала, що мої батьки залишилися вдома, де кожна хвилина, як вічність.

Я не думала, що війна настільки страшна… У місті також було небезпечно. Обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Гуркіт…Сирени… Знову прилетіло нещастя під назвою «ракета». Дивом моя сім'я врятувалася, але декому, на жаль, не пощастило. Ранок. Сонце ледь пробивалося через густий дим, яким неможливо було дихати. Час зупинився і тільки через дим десь лунали крики людей, які ніколи вже не забудуть ці жахливі хвилини. Рятувальники, пожежники, лікарі вже були на місці і допомагали людям…

Усі ми мали домівки. Не просто стіни, дах, а ту атмосферу спокою та рідного дому. А зараз знищені цілі райони нашої країни. Чому страждають цивільні люди? За весь цей час я і забула, як це жити без війни. Не боятися, будувати плани на майбутнє, прогулюватися без страшних думок про повітряну тривогу, яка не пройшла ще зранку. Постійно я хвилююсь за рідних та друзів. Кожен скрип, гуркіт, удар змушують мене тремтіти від страху. Поки що такими є реалії нашого життя. Але я вірю в нашу перемогу! Патріотизм та безстрашність наших захисників дають нам віру в майбутнє. Ми обов'язково переможемо!