Я на пенсії вже десять років. Я опікун двох онуків: хлопчику - 16, дівчинці - 15 років. Вони обоє студенти. 

У перший день війни було страшно. Я ніколи не думала, що у 66 років доведеться переживати війну. 

Ми хвилюємося не за себе, а за дітей і онуків. Наразі немає роботи, діти не бачать дитинства - одні телефони в руках. 

У нас дуже добре працює наша сільська рада - староста села і секретар. Вони нас забезпечують усім необхідним.

Бог милує, що наш населений пункт не так страждає. Це трохи тішить. 

Всю мою родину війна розігнала по різних країнах: одна дитина в Азербайджані, інша - в Німеччині. 

Я вже звикла до війни, нічого не боюсь. Ми маємо імунітет до вибухів і влучань, все-таки війна триває майже два роки. Вже над нами не літають літаки і гелікоптери, це дуже добре. 

Вважаю, що рано чи пізно все скінчиться, і буде мир.