Головань Анна, 11 клас, Гімназія імені Володимира Малика Лубенської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринич Світлана Карпівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни - це не просто число, це відрізок часу, що змінив життя мільйонів українців. Війна, яка почалася раптово й неочікувано, зруйнувала багато планів, але водночас розкрила силу нашого народу і виявила справжні людські цінності. Для кожного з нас ці дні стали випробуванням, але й шляхом до усвідомлення себе, своєї ролі та місця у світі. Війна — це не лише бої на полі битви, це особистий шлях кожного, хто стикається з її реальністю. Моє життя теж змінилося за ці 1000 днів.

Я пройшла через страх і невизначеність, адаптацію й пошук нових рішень. Це мій шлях — особистий досвід боротьби, втрат і надії на майбутнє.

Перші дні війни назавжди залишаться в моїй пам’яті, наче страшний сон, з якого неможливо прокинутися. Тривожні новини, вибухи, сирени повітряної тривоги та мамині слова: “Доню, це війна…” – усе це здавалося нереальним, наче кадри з фільму, які зовсім не стосуються мого життя. Переосмислення ситуації, повний хаос у голові, удома та в країні. Відкриті чати з найближчими людьми, обіцянки, що будемо себе берегти, втрата зв’язку з рідними, перша ніч, проведена без сну та в одязі, страх вийти на вулицю.

Але, як ніколи, потрібно було взяти себе в руки. Пошук волонтерських організацій, збір матеріалів для плетіння маскувальних сіток, і вже за мить з подругою в центрі міста з величезною кількістю людей, що хочуть допомогти.

Ми ловили кожен шанс, кожен запит, де могли бути корисними. Пізніше організували власний волонтерський хаб у залі, де до війни проводили безтурботно час, вивчаючи танцювальні композиції, у місці, де були наші перші падіння та злети. Проте тоді воно перетворилося на осередок, де всі могли надати допомогу військовим. Навіть попри роботу та скрутне становище, люди знаходили вільний час, щоб допомагати. Треба було жити далі, ми зробили все, щоб у залі було тепло, комфортно та затишно, щоб кожен міг зігрітися кавою чи чаєм та посмакувати їжею в той час, коли на вулиці було холодно та страшно. 

З кожним днем людей ставало все більше й більше, сітки плели і швидко передавали  на місцеві блокпости та на фронт.

А потім почалося дистанційне навчання. Рідкісні зустрічі з друзями - однокласниками. Постійна напруга, бентежні звістки від рідних та повідомлення в новинах. Не можу передати свого відчуття, коли побачила відео, як кадировці в містах під Києвом вилазять із бронемашин і топчуть нашу рідну землю, нахабно хваляться уявними пермогами. Тривожні дні й неспокійні ночі в укритті… І надія на те, що все буде добре й незабаром ворога поженуть з України.

Далі настало літо, зовсім не радісне, без поїздок з рідними на море, без пікніків з друзями на березі рідної Сули, без звичних походів на Лису гору.

Сумним і тривожним було 1 вересня 2022 року, коли ми вперше зустрілися в стінах рідної школи через пів року. Світлі класи, рідні обличчя вчителів, які завжди нас підтримували, вірні подруги і, на жаль, найдовші години проведені в укритті під час повітряних тривог. Не віриться, що вже минає третій рік війни. Тривоги все частіше, є влучення в інфраструктуру мого рідного тисячолітнього містечка, на жаль, є загиблі як у місті, так і на фронті (постійно привозять тіла загиблих лубенців). Наша юність обпалена полум’ям війни.

Ми, в міру своїх можливостей, допомагаємо нашим хлопцям на передових рубежах: збираємо кошти, організовуємо акції, посилаємо подарунки побратимам нашого вчителя Вілігіцького Вадима Петровича, який з 2014 року захищає Україну.

… Мені запав у пам’ять один день війни - у березні 2023 року, коли загинув наш герой Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло). Я завжди слідкувала за бойовим життям його підрозділу “Вовки Да Вінчі”. Він для мене, як і для всієї України, був ідеалом патріота, відданого рідній країні, який вже з 17 років (мені зараз теж майже 17) пішов на Майдан, а потім в АТО. Було дуже боляче дивитися дивитися на відео прощання з ним на Майдані Незалежності, а потім поховання на Аскольдовій могилі, де спочивають герої Крут.

Пізніше я написала про нього та його кохану творчу роботу “Зустрілися дві долі на війні”, яка стала перможцем в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості “Об’єднаймося ж, брати мої!”.

Тепер я випускниця. Ніколи не думала, що буду жити та навчатися в умовах війни. Ми з однокласниками (як і всі випускники України) мріємо, що наші останній дзвоник і випускний бал пройдуть в мирні часи. Мріємо, що навесні 2025 року війна закінчиться нашою перемогою. Ми будемо стояти на шкільному подвір’ї радісні, святково одягнені, і не лунатиме сигнал повітряної тривоги, а натомість дзвенітиме улюблена пісня випускників: “Перший вальс на прощання, як замріяна зоряна тайна, як перша, найкраща любов”. І я буду кружляти в шкільному вальсі з найкращим хлопцем нашої школи.

На пам’ять спадають слова моєї улюбленої поетеси Лесі Українки: “Мріє, не зрадь! Я так довго на тебе чекала”. Це найзаповітніша мрія про перемогу, мир і моє щасливе майбутнє в Україні.