До війни наше життя було чудовим. Ми жили в Маріуполі. Я маю двох дітей. Діти ходили до школи, чоловік працював на «Азовсталі», я працювала на державній службі. Наше місто процвітало, з кожним роком ставало розвинутішим, красивішим. Так було, допоки росіяни не прийшли нас знищувати.

Через деякий час від початку повномасштабної війни не стало нічого. Туди, де ми ходили набирати воду, постійно прилітало. Один день набрали, а на другий день дійти туди було неможливо, тому що там усе розбомбили, загинули люди. Так було всюди. Ми сильно економили воду і їжу.

Найстрашніше – це розуміння, що ти або від снаряду загинеш, або від голоду. Було відчуття безвиході.

Коли прилітали авіабомби та снаряди, а на твоїх очах гинули люди, які щойно були поряд, це було просто виживання. Найгіршим було відчуття, що якщо ти почнеш горіти, ніхто не прийде тобі на допомогу, ніхто не буде розгрібати завали.

Ми були залишені напризволяще, не було ніякої допомоги. Люди падали з інсультами від пережитого, ми їх самі виходжували, тому що не було кого попросити. Не було лікарів, не було ліків.

Ми намагалися виїхати кілька разів, коли оголошували про зелені коридори. Збиралися зазвичай біля Драмтеатру, але нікого не випускали і ми роз'їжджалися назад. 16 березня були сильні обстріли, у наш двір був прильот: пробило гараж, пробило машину і чоловік сказав: «Якщо ми зараз не виїдемо, ми залишимося без машини і не виїдемо зовсім». Тоді ми сіли в машину, закрили очі і поїхали.

Ми добу добиралися до Бердянська. Була дуже велика пробка, але ми, слава Богу, виїхали. Ми хотіли просто виїхати з міста. Ми не знали, куди їдемо, яка навколо обстановка. У нас була одна мета – виїхати з Маріуполя. Ми думали, що Запорізька область українська, а коли з'явився зв'язок, з'ясувалося, що більша її частина теж окупована, і ми їдемо по окупованій території. Врешті, через сімнадцять блокпостів, ми доїхали.

Мене вразило ставлення людей, коли ми приїхали на підконтрольну Україні територію. Як нас зустріли в Запоріжжі, поставились по-людськи. Було таке враження, що ти вирвався з пекла і потрапив до раю. І воду надали, і медикаменти запитали, які потрібно.

Коли ми їхали далі із Запоріжжя по трасі, люди з села, повз яке ми їхали, виходили і піднімали таблички, на яких було написано «безкоштовні обіди». Це мене вразило до глибини душі. Які в нас люди!

Ми розпочали життя з нуля. Квартира зруйнована, речей немає, нічого немає. Нам сильно допомагали звичайні українці, волонтери, благодійні фонди. Дякувати Богу, я вже влаштувалась на роботу, діти до школи пішли, починаємо жити заново. Якщо ми вижили, то для чогось же це сталося. Тепер має бути все добре.

Діти відходять від цього жаху. Вони зараз занурились у нове життя, у них школа, спілкування. Бабуся з нами, їй 83 роки, вона дуже важко переживає. Постійно плаче, хоче додому. Якби ми виїхали і мир був, а так війна триває, обстріли тривають. Емоційно дуже тяжко.

Сподіваюсь, що війна триватиме недовго. Намагаюсь не падати духом. Війна мусить скінчитися нашою Перемогою. А потім будемо будувати прекрасне майбутнє для своїх дітей.