Вся родина Ольги виїхала зі Снігурівки, бо не було змоги терпіти обстріли. Зараз там майже не залишилось цілих будівель і людей – більшість виїхали, а ті, хто залишився, переживають справжній жах, деякі вже загинули

Коли почалася війна, 24 числа, мене в Снігурівці не було. Я доглядала за хворою мамою поряд у селі. 2 березня вона померла. Російська техніка їздила через нашу Снігурівку, а потім вони заїхали й обстріляли вулиці, розбили наш військкомат. Це було вперше, коли наші жителі побачили, як усе вибухає. Дуже було страшно. 

Найперша техніка зайшла – це дуже було страшно. Зайшли танки, БТРи, і на них велика кількість людей сиділа зверху – з автоматами, в масках. На це дуже страшно було дивитися. Дуже страшно було, як діти сиділи в підвалі і трусилися, бідолашні. Моєму онучку – сім рочків. 

Як вибухи гриміли, теж дуже страшно було. Діти оченятами тільки кліпали, а ми нічим не могли допомогти. Їх, бідних, так трясло! 

Одразу в нас не стало світла, відключили воду. А це - ще гірше, ніж без світла сидіти. У нас місто не дуже велике, компактне, і відразу все перестало працювати. Ні магазинів, ні продуктів – нічого. Усе зачинене, все розбите.

Вже у квітні бочку води привезли. Люди в черзі стояли по дві години, щоб узяти баклажку саме питної води. У нас дуже велика проблема з цим була. Були два бювети, які працювали до цього. І тільки зараз потроху вже підключають світло. Це ж стільки часу наша бідна Снігурівка була без світла, без зв’язку! Коли заїхали окупанти, вони одразу заглушили зв’язок. У когось, може, мобілки були трохи заряджені, а в нас не було взагалі зв'язку, абсолютно. 

Нас стали бомбити так, що ми вже не могли залишатися на місці, і ми всією сім’єю вирішили виїхати. 

19 березня нашу Снігурівку окупували, а ми виїхали 1 квітня. Були не в змозі чекати - нас уже бомбили з усіх сторін. Від нас до Херсону 50 кілометрів, а до Миколаєва – 80. І окупанти нас ось так рівненько відрізали. А тепер уже проголошують «референдум» якийсь. Сказали, що Снігурівка з ними назавжди. Але ми дуже надіємося на звільнення, бо в нас немає іншого виходу. Нам тільки й залишається сподіватися, що ми вернемося додому, в нашу Снігурівку, її обов'язково визволять – і ми станемо знову Миколаївською областю, як і були. Дуже тяжко кидати домівки. Постійно думаємо про дім. 

Нас Бог милував - ми виїхали, і нас навіть на блокпосту ніхто не перевіряв. Ми вискочили зі Снігурівки, коли на блокпосту росіян нікого не було. Це просто якесь диво. Виїжджали дуже рано, о пів на шосту. Ми промчали повз усі блокпости та вискочили на нашу територію. А тут уже наші хлопчики стояли. Ми молилися від самої Снігурівки аж до Кривого Рогу. Ми кинули дім, усе кинули. Там пес у дітей великий, досі живий і чекає нас. Там залишилися друзі сина, потроху наглядають за ним. Ми дуже вдячні цим людям, що в таку тяжку годину вони не залишають нашого собаку. А наша кішка пропала. Не змогли її забрати, не знаємо, де вона поділася. 

Я вже похоронила своїх батьків. І слава Богу, що вони цього не бачили. Ми в Кривому Розі зараз. Старші діти сюди виїхали, і ми поїхали за ними. В одному місті, але всі - по різних квартирах. Ми всі тут винаймаємо житло.

Нас війна торкнулася напряму. Загинула 16 липня двоюрідна  сестра, 70 років їй було. Прилетіла ракета в їхній будинок, і вона загинула. Це так тяжко пережити! 

Мирна людина, яка проробила все життя вчителькою – і ось так страшно загинула. І ховали під обстрілами такими, що не дай Боже! Але хоч поховали…

Щодня молимося, просимо Боженьку, щоб війна закінчилася.  Прокидаємося - і просимо Господа, щоб дав нам миру, щоб ми поїхали додому. Онук каже: «Бабусю, я так хочу додому! Хоча б подивитися, що там робиться». У нас така надія була… Я навіть не знаю, на що я надіялась. У мене навіть у мріях нема розуміння, як закінчиться ця війна. 

У тих селах, де жили батьки, тепер просто руїни. Там б'ють день і ніч. Учора теж дзвонили знайомі, казали, що з десятої ранку до п’ятої вечора без перестанку гатили по селу. Там людей залишилося чоловік 15, а село вже геть зруйноване. Це дуже страшно. І так – весь наш край. Якби ж тільки дали команду повертатися, то, звісно, всі б і в руїни повернулися. У нас такі люди, що вони всі поїхали б додому, греблися, відбудовувалися, тільки б приїхати додому.

Хочеться тільки додому, в нашу рідну Снігурівку. І щоб діти поряд були. Хоча наша Снігурівка розбита повністю, вся інфраструктура і школи зруйновані. Будинків у приватному секторі багато розбитих. Наші, хто там лишився, телефонують і кажуть, що просто завмирають від жаху. І що далі буде, ми не знаємо. Ми тільки молимо Бога, щоб нас звільнили. Тільки додому, в Україну! Ніяких «ЛНР», «ДНР» чи куди нас там приєднують. Нам потрібна тільки наша Миколаївська область і тільки в Україні. Ми не хочемо по-іншому.