Баштова Наталія, вчитель, Комунальний заклад "Харківська гімназія №42 Харківської міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До війни ми з чоловіком часто мріяли про те, як одного разу сядемо в автомобіль та поїдемо в подорож Україною. Будемо їхати, доки не набридне, зупинятися, де сподобається, дивитися красиві місця та музеї. У нас навіть був орієнтовний маршрут: фонтани у Вінниці, знаменитий парк «Софіївка» в Умані, Львів, Карпати…Було й те, що спиняло. Де будемо ночувати? Мабуть, чимало грошей на це потрібно? Молодша дитина ще занадто мала. Куди подіти кішку на цей час?

Ніколи ми не могли подумати, що в цю мандрівку вирушимо з 3 тисячами гривень, кішкою, двома дітьми та 80-тирічною свекрухою.

Ранок 24 лютого мав бути радісним, бо в цей день у нас річниця весілля, але, мабуть, тепер ми ніколи не зможемо святкувати. Обстріл за обстрілом, світло зникло, зникло й опалення, добре, що вода та газ були. Свекруху ми забрали до себе, бо думали, що на першому поверсі безпечніше , ніж на сьомому. Хліба не було, крамниці зачинені, зв’язок з’являвся лише на кілька хвилин. Як ми були вдячні, коли через 3 дні відкрилося АТБ: хліб продавали по 1 батону та по 1 буханці на людину. У дверях стояла керівниця і розмовляла з чергою (нас було чоловік 200-300):  «Якщо буде обстріл – лягайте на землю, бо в крамниці скляні вікна та стіни».

Як важливо тоді було для нас, мешканців Салтівки, що знайшлися сміливі люди й привезли нам продукти, що працюють комунальники і дають воду й газ, потім відновили й світло.

Через три роки я розумію, що початок війни  – час, коли ми, українці, врешті об’єдналися. Це був якийсь суцільний марафон взаємодопомоги. Увечері в нашому мікрорайоні горіло одразу 6 будинків, під першим під’їздом нашого дому з землі стирчав великий снаряд. Ми зрозуміли, що треба їхати, але куди? Родичі в Балаклії вже потрапили в окупацію, Київ обстрілювали, а більше ніде й нікого… Проте їхати треба. Брали мінімум речей. Свіжозварений борщ віднесли сусідам. Біля будинку ходив чоловік, підходив до кожного й питав: «Не відвезете мою родину до вокзалу?»

Зі свого мінімуму довелося залишити ще менше, зате вдалося посадити до нас жінку, двох дітей і морську свинку в клітці. Ми їхали в нікуди, в білий світ, у якому, як кажуть, не без добрих людей.

Нам багато допомагали у цій дорозі: у Краснограді нагодували гарячим і дозволили заправитися там, де не було шаленої черги; у Дніпрі вирішила залишитися наша кішка й прожила там майже рік у любові й турботі (шкода, ми не встигли забрати її додому, вона померла, бо була вже старенька); у Новоархангельську пані Алла нагодувала вечерею й сніданком, дала чисті рушники. І сьогодні дивуюся, як вона проти ночі наважилася прийняти дві родини: 7 абсолютно невідомих людей. Ми тоді залишили їй трохи грошей зі своїх трохи. Не тому, щоб заплатити: те, що вона нам дала, не мало ціни. Ці гроші ми залишили для того, щоб вона змогла нагодувати людей, яких вона прихистить завтра. Далі була Умань. Та сама Умань, яку обстріляли одною з перших.

Нас, біженців, у місто не пускали, усі машини направляли в об’їзд, ніде було купити хліба, дякувати пані Аллі, яка дала нам бутерброди з собою. Умань ми проїжджали 5 годин.

Цього разу ми ночували у Вінниці. Багатодітна родина пана Юрія вразила не тільки працьовитістю та приязністю, а ще й тим, що вони були представниками однієї з євангелістських церков. Прийшла гіркота усвідомлення того, що ці люди надали свою адресу волонтерському центру, помолилися за нас, нагодували, виділили кімнату для ночівлі, а ось православна церква чомусь не думала про своїх вірян.  

Прощаючись уранці я плакала й говорила: «Повірте – набагато краще допомагати, ніж приймати допомогу. Нехай вам ніколи не доведеться побувати в ситуації, коли ви допомогу змушені приймати».

Наступна ночівля – Львів – величезний прихисток, облаштований у якійсь промисловій будівлі. Матраци на підлозі, смачнюща їжа, сотні розгублених людей, які не розуміють, що робити зі своїм життям. Довга дорога з дому і люди, люди, люди. Люди, які були готові допомогти. Зранку ми поїхали до кордону. У Словаччині знайшлася родина, яка була готова нас прийняти на довгий час. Ми їхали через Карпати і нам було зовсім не до їх краси. Чудова сім’я допомогла нам з усім, там ми прожили 4 місяці, але туга за домом була неймовірною.

Ми повернулися в Україну. Спершу в Київ, а потім і в Харків.

Тут допомагаємо, як можемо: здаємо донорську кров, надсилали мед, щоб зробити смаколики для фронту, відправляли старі мобільники, речі  та посуд для госпіталю, віднесли величезну кількість одягу та взуття для гуманітарного центру. Ми живемо зараз тут, у Харкові, де прильоти майже щодня. Ми готові допомогти і готові прийняти допомогу, бо на цьому зараз тримається наше життя.