24 лютого ми були у Кремінній. Мене розбудив чоловік і повідомив, що сталося. Наша донька дізналась про війну в аеропорту. Вона працює за кордоном, у неї була істерика. У 2014 році ми вже пережили обстріли у Луганську, тому цього разу розуміли, що таке війна. 

Ми ховались від обстрілів у підвалі, там було дуже холодно. 

У мого батька – інвалідність першої групи. Виїхати ми змогли лише на початку квітня. Евакуйовувались машиною.

Зараз ми живемо у будинку моєї сестри у Полтаві. Вона живе за кордоном. Ми оптимісти, сподіваємося на краще. Дуже шкода хлопців, що стають каліками на фронті, шкода дітей. Майбутнє я бачу лише в Україні і в мирі.