Коли летіли літаки, Наталія Микитівна не знала, куди подітись, щоб вберегти життя

Мені 68 років. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області.

Я навіть не пам'ятаю перший день війни. А потім ми були в окупації. Тут літали снаряди. Росіяни нас за людей не вважали. Ми ходили тільки з паспортами, без документів із дому не могли вийти. У нас ще й виїзду не було, а магазини всі були розбиті. Складно було з харчами.  Води не стало.

У нас же й колаборанти були, відразу стали на сторону «русского мира». Вони тут на машинах дорогих каталися. А ті, хто за Україну, були на межі виживання.

Я нікуди не виїжджала. Спочатку в погребі ховалася, а потім перестала. Це ж не бомбосховище. Якщо туди прилетить, то буде погано.

У бабусі старенька хатка низенька - там ми ховалися разом із собачками, і вижили. Я молилася Богу. Багато хто виїжджав, а в дорозі  їх обстрілювали, люди гинули. Якби була молодша, може, і я б поїхала.

Я ніколи не забуду бородаті пики бурятів. Вони нічого собою не являють, а так гидко спілкувалися: грубили, хамили, погрожували. Прийшли на нашу землю. Ходили по хаті як хазяї, і дивилися, що можна забрати. Носилися з автоматами, і нічого їм не можна було сказати. Відразу погрожували, що розстріляють. Важко було.

Ми бачили літак і не знали, що робити, як вберегтися. Як були прильоти у квітні, то мої сусіди загинули, дід із бабою. Ми їх під обстрілами в городі поховали, і тільки місяць тому ексгумацію зробили. Приїхав онук і перезахоронив на кладовищі.

Нас звільнили 10 листопада, почали давати  пайки щотижня. Буває, від Фонду Ріната Ахметова видають коробки великі з харчами. Ми вдячні. Якби ж іще не стріляли!

На Великдень прилетіли ракети, діти загинули. Був похорон. Дітям 17 і 18 років. У чому вони винні? Ішли з кошиками до церкви – і тут ці прильоти.

У школі їм останній дзвоник зробили, понесли їх туди. Директорка виступала, обидва села там зібралися. Тяжко ховати дітей.

Наступної ночі сім «Шахедів» прилетіло. Це просто моральне знищення. Ні їсти не хочеться, ні щось робити. Встала, пішла собак погодувати, потім треба й самій щось поїсти. А радості в житті немає. Не знаємо, коли все це закінчиться.