Пам’ятаю, як окупанти ввірвалися та стали по хатах ходити - страшно було. Перші росіяни, які зайшли, то не сильно грубо спілкувалися, а потім, як зайшли якісь узбеки, то і матюччя гилили, і машини відбирали. Жили ми в місті Снігурівці.

Води у нас не було всю окупацію. Літо, весну і осінь ми їздили до колодязя і тягали воду. Їжа у нас була. Можливо, дечого не вистачало, але картопля й цибуля була, пенсія приходила. Ми їздили в Херсон, могли там зняти пенсію, хліб купували - так і вижили.

Як згадаю ту окупацію - аж сльози навертаються. Страшно було, рашистів було дуже багато, все гуділо, багато техніки було.

Все це на нас і до цих пір впливає. Ми хоч і звільнені, але все одно день і ніч страшно. Сиділи майже всі ночі в погрібах. Це в моєму віці дуже важко психологічно, а я ще й за дітей переживала.

Не знаю, коли це закінчиться… Мені - якби швидше. Думаю, що в найближчий час нічого хорошого нас не чекає. Нас недавно бомбили, так що не можу нічого сказати.