Ольга Федорівна з родиною доньки два місяці просиділа у підвалі. Коли росіяни почали розбивати житлові будинки, їм довелось виїхати

Я з Гуляйполя, все життя там прожила.

24 лютого щойно я почула по радіо, що почалась війна,  над нами пролетіли дві ракети. Потім два літаки пролетіли так низько, що я думала, і димар мені зачеплять. Я першу ніч не спала. Донька моя з родиною також в Гуляйполі жила, і вона мене забрала до себе ночувати. Я удень вдома була, а ночувати до неї ходила. Якось під обстріл «Градів» потрапила: йшла до доньки, а тут - таке.

Я під двором в квіти високі впала та чекала, коли обстріл скінчиться. Таке пережила!

Донька мене більше додому не пустила. Мене й досі трусить, як згадую.

Світла в Гуляйполі ще в березні не стало. А зараз немає ще й газу і води. На водокачці якось качали воду, мабуть, за допомогою генератора.

Ми з родиною доньки два місяці поспіль не вилазили з погребу ні в день, ні вночі. Поки по хатах не влучали, то ми ще терпіли. А потім розбили доньці кухню, вікна повипадали в хаті. Добрі люди дали нам хату в Новомиколаївці, ми туди переїхали.

Городи посадили навесні, та довелось втікати. Тепер городи наші позаростало бур’янами, вищими за мене, а ми все купуємо. Я у сина живу в Запоріжжі. Він з невісткою не працює – їх роботи розбомбили. Живемо утрьох на мою пенсію. Донька іноді їздить провідує наші хати. Каже, що мій будинок неушкоджений.