Багато жахливого довелося побачити Марії, поки вона була в окупованому селищі Броварського району, що на Київщині. Перше, що попросила її донька, коли їм вдалося виїхати, – хліба.

До початку війни я працювала, годувала сім'ю, робила ремонт квартири, планувала щось на майбутнє. Але в ніч з 23 на 24 лютого почувалася якось недобре. Думала, що це наслідки операції. Випивши ліки, знову лягла спати. Як виявилось, це було зовсім інше. Приблизно о четвертій годині ранку почула незрозумілий звук, потім вибухи: один, другий, і так - чотири рази. Як потім з’ясувалося, це був початок війни. Одну ракету сусід знайшов за моїм городом, а ще були прильоти по військовій частині, що знаходилася в 30 кілометрах від мого дому.

Ми майже одразу опинилися в окупації. Пережитого було багато: невідомість, страх за дітей та своє життя, невизначеність, відсутність тепла, світла, зв’язку, продуктів харчування та ліків, постійні обстріли. Ховаючись по підвалах, затамовували подих і слухали, що й куди летить, гадали, чи пощастить сьогодні побачити сонячне проміння, дітей та сусідів.

Найстрашніше, що мені довелося пережити, це коли моя восьмирічна донька пішла до племінниці, а в цей час приїхав бронетранспортер, в якому сиділи п'яні російські військові, й почали гатити з кулемета по всьому навкруги. У мене перед очима все життя пробігло, як реклама, за п’ятнадцять хвилин.

Я не пам'ятаю, скільки тривали обстріли, але, коли все закінчилося, я побачила, дякуючи Богу, живу та здорову свою дитину. Ми більше не розділялися ні на мить.

Потім нам довелося переїжджати з одного місця на інше, оскільки небезпека була все ближче та ближче: горіли заводи, житлові будинки.

Людей, які виходили на подвір'я чи до сусіда по воду, розстрілювали або забирали в полон. Зв'язували руки за спиною, зав’язували очі та вбивали вистрілом в голову. Це був жах, коли тіло знайомих лежить, його собаки гризуть, а ті потвори не дають поховати.

Коли без церемонії заходять до будинку, забирають все: і продукти харчування, і телефон, навіть у дітей, щоб не було ніякого зв'язку. Забирають техніку, мопеди, велосипеди, трактори – все, що впало їм в око.

А найстрашніше - те, що робили з жінками. Але не всі мають сміливість розповісти це. Коли мирні люди евакуювалися, ті нелюди не давали можливості виїхати: стріляли по машинах, переїжджали танками.

Коли ми виїхали, ще два дні була комендантська година. Ми ще сиділи без їжі, але з водою і в теплі. Дитина напилася води, і в першу чергу попросила хліба, якщо буде змога десь його придбати. Це було дуже боляче чути. Та головне - що ми залишились живими та здоровими.

Ми переїхали до знайомих у Вінницьку область. Вони не могли повірити в те, що нам довелося пережити. Я вдячна всім, хто надавав гуманітарну допомогу – продукти харчування та одяг – це допомогло нам вижити в той момент, коли залишилися без нічого.

Через де який час нам пощастило повернутися додому, прибрати з квартири наслідки життя окупантів у ній. Щоправда, є пошкодження майна. А ще я залишилися без роботи. Але це пів біди: головне, що самі залишилися живі та здорові.