«Ми їхали машиною, і за нами вибухнули два снаряди»

Виїхали під вибухи снарядів і більше півроку жили в автомобілі Ольга Гребенник із чоловіком. Подружжя залишило в Луганську свій будинок, у який вклали кожну зароблену копійку. Зараз живуть в Одесі. Повернутися додому хочуть, але не знають, що їх там чекає.

Я пам’ятаю 2 червня 2014 року. До цього вже був занадто жвавий рух у Луганську, чого раніше не спостерігалося, для нас це було нове, страшне й незвичне. Усі боялися й чогось чекали. Ми виїхали з Луганська, коли там уже були бойові дії, літали снаряди, стріляли, повним ходом йшла війна, здригалася земля під будинком. Нас із сестрою чоловік вивіз в Одесу робочою машиною, він тоді працював далекобійником по Україні.

Це був кінець липня, місто ще було не закрите, але бомбили щосили. Були вже загиблі, зруйновані будинки, я бачила розбиті вітрини магазинів і кафе. Ми їхали машиною після 9 ранку, місто наче вимерло, ніде нікого немає. Ні людей, ні машин, ні собак. Іноді моталися маршрутки. Ми їхали, і за нами вибухнули два снаряди так, що машину аж підкинуло.

І ще одна ситуація запам’яталася. Ми заїхали в Донецьк, потрібно було документи віддати на один із заводів. Поруч був аеропорт, який постійно бомбили. І нам потрібно було перестояти ніч на цьому заводі, щоб віддати документи адміністрації заводу. Донецьк був темний, обірвані дроти, немає світла у вікнах, людей немає. Усе, як у фільмі жахів. Ми стояли на заводі, біля аеропорту, чекали, і о 4 годині ранку почалося бомбардування. Снаряди летіли на місто, не знаю звідки. Снаряди летіли над нами, машину підкидало, у мене була істерика. Три дні руки тряслися, я говорити не могла, постійно мовчала.

Нам трапилися дуже хороші люди, я людина віруюча і вважаю, що Господь послав нам їх. Одесити добре прийняли не тільки нас, а й усіх переселенців. Було багато допомоги і моральної, і матеріальної. Багато було роздано речей, продуктів, церкви допомагали православні, благодійні фонди в Одесі. Нас дуже підтримали. І ми зрозуміли, що потрібна така організація, яка б займалася переселенцями. І ми створили таку організацію. Було багато роботи. Одна жінка в Одесі допомагала нам 4,5 років, віддавала молоко, молочну продукцію для дітей, інвалідів, пенсіонерів, одиноких. Ми вдячні їй, низький уклін.

Ми зідзвонювалися з тими, хто залишився в Луганську. Зв’язок був дуже поганий, переривався через вибухи. По телефону було чутно, як вибухають снаряди. Багато хто виїхав, але багато і залишилося, вони не могли виїхати з різних причин. Не було світла, газу, готували на вулиці, на дровах, були саморобні грубки. Продукти позакінчувалися, магазини закриті. Кожен приносив свої продукти, що в кого було, і намагалися нагодувати хоча б діток і людей похилого віку, інвалідів.

Зараз у мене в Луганську нікого не залишилося з рідних. Усі рідні та близькі виїхали звідти на підконтрольну територію України, влаштувалися. Я вважаю, що я врятувала свою сім’ю, слава Богу! Ми всі разом, далеко від цієї біди, і з нами цього більше не станеться.

Усе, що нажито своєю працею, а ми прості робочі люди, які ці копійки збирали, щоб упорядкувати все, допомогти дітям, довелося залишити на невідомо який час. Це боляче та прикро. Такий вік – і залишитися без нічого. А попереду скільки нам залишається? Ми не можемо почати нічого нового. Ми розуміємо, що житла в нас свого не буде, програми всі молодіжні, пенсіонери туди не входять. Якщо й доведеться повертатися, то тому, що там наш будинок, це наше дітище, яке з трудом було зроблено.