Тато діток пішов добровольцем захищати країну. Наш будинок був пошкоджений і на даний час не є придатним для проживання. Діти певний період були в окупації, втратили друзів, спілкування можливе лише онлайн.

Я працюю медичною сестрою в лікарні, була на нічній зміні. Вже о 6:00 я подзвонила діткам, щоб збирали необхідні речі, і сказала, що через дві години я їх заберу. Тато на роботу також ходив о пʼятій ранку, тож я попередила, щоб були готові і нікуди не йшли.

День, коли ми виїжджали з окупації, втікаючи під обстрілами, закарбувався назавжди. На наших очах спалахували авто, а ми дивились лише вперед та молились.

І у дітей, і у мене були наслідки пережитого. Я зверталась по допомогу до волонтерів-психологів, діткам намагалась допомогти сама, маючи медичну освіту.

Ми тікали, хто в чому був. Стрибали в машину, при собі мали лише документи. Хтось був навіть без носочків і білизни, лише у верхньому одязі. Нам допомагали волонтери та знайомі з Хмельниччини.