«Ми дві доби просиділи в підвалі на роботі»

У перший день війни я була на роботі. Їхала зі зміни, мене чоловік завжди зустрічав. Я телефоную йому й кажу: «Вово, ти мене зустрінеш?» А він каже: «Віро, у нас танки в село зайшли». Я працювала в лікарні, санітаркою в дитячому відділенні. Не скажу, яке число, але це був липень 2014-го.

Ми змінилися, сіли в маршрутку, доїхали до пожежної частини, і нас вже не впустили. Ми були дві доби на роботі. Люди працювали, і ми перебували в підвальному приміщенні в лікарні. А потім головний лікар сів на машину швидкої допомоги й нас привезли на переправу на міст. Так ми потрапили додому.

Через війну я і чоловік втратили роботу. Чоловік уже помер, Царство небесне, два місяці пройшло. Ми жили в підвалі й зимували там. Поставили буржуйку, перебували там без світла й без води. Може, він у підвалі й отримав хворобу нирки, у нього була онкологія. Під час військових дій ми не виїжджали, просиділи в підвалі.

Оскільки я залишилася без чоловіка зараз, мені страшнувато, я ще не звикла. Слава Богу, є дві сестри, ми зовсім поруч, можна сказати. Друзі не залишають, допомагають із чоловічою роботою, спасибі їм.

Ми реєструвалися на фінансову допомогу від Червоного Хреста, обіцяли дати дрова. Нам допомагав Фонд Ріната Ахметова пакетами. Звичайно, гуманітарна допомога була підтримкою. Ще була допомога від організації «Карітас», нам давали ліки. Спасибі велике всім.

Через війну змінилося ставлення до життя. Я зроду не хворіла, у нас і в рідні не було, щоб хворіли на цукровий діабет. Зараз я діабетик, у мене гіпертонія, високий тиск. Усе заробила за час війни на нервовому ґрунті.

Мрію про мир, щоб швидше побачити своїх дітей. Один син тут, а інший у Росії, у Пітері. Туди важко дістатися, можна через кордон, але я там жодного разу не була.