Мені 33 роки. Є донька, їй 13. Ми з міста Снігурівки. Пробули місяць в окупації, просиділи в підвалі в школі. Були прильоти до нас у школу. Життя там було не найкраще. Поранило дівчинку 14-річну. 

Коли ми сиділи в підвалі, у нас нічого не було: ні їжі, ні ліків, ні світла, ні газу. Магазини всі були розграбовані, ми виживали, як могли. Нас було багато в підвалі. З самого початку - десь чоловік 600. Одне з одним ділилися - так і виживали. Гроші тоді були, але купити щось не було де, бо не працювали магазини. 

Відбувалися щоденні перевірки. Росіяни до нас приїжджали в бомбосховище. Психологічно було дуже важко - я не можу досі відійти. Це, мабуть, травма на все життя. 

Я ніколи не забуду навіть той один місяць, який пережила в окупації, а старший брат і мама залишалися там весь час. Дякувати Богу, з ними все гаразд. Усі живі.

16 квітня я вирішила виїхати - потрібно було вивозити дитину. Дорогою були блокпости: у нас перевіряли і телефони, і речі. Було багато розстріляних машин. Ми дуже переживали, щоб не потрапити під обстріл. Та ми все одно змушені були виїхати.

Зараз я повернулася додому. Нас знову на Великдень обстріляли. І наступного дня теж. Школи вщент розгромили. Будинок культури також.

У всіх українців змінилося життя після 24 лютого, а що буде далі – навіть не можу уявити.

Дуже хотілося б, щоб якомога скоріше війна закінчилася. Як на мене - хай би це сталося в цьому році, і всі наші хлопці повернулися. А зараз ми кожен день проживаємо в страху.