Нирка Діана, 17 років

Навчальний заклад: Відокремлений структурний підрозділ «Вишнянський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування»

Місце проживання: село Дубаневичі, Львівська область

Викладач: Томашівська Мирослава Володимирівна

Есе «Моя Україна»

Ранок 24 лютого 2022 року пробудив пів України о п’ятій ранку. Тоді ми ще не знали, що нас чекає? Як ми боротимемося з усім цим? Кого ми втратимо? Як долатимемо біль у душі, коли вона повністю чорніє від смертей незнайомих людей?

Світ думав, що ми вже знищені, коли наші діти на день народження загадували і загадують одне бажання, «перемога»! Діти, яким би мріяти про неосяжний світ, мріяли не чути вибухів, повернутися додому, прокидатися до школи на контрольні, від яких колись хотілося втекти. Світ недооцінив дітей, нащадків тих, хто досі на фронті, тих, хто не повернеться, тих, хто плакатиме після перемоги, світ недооцінив нас, українців.

Роками стоячи на фронті, не чуючи вибухів, ми думали, що війни немає, коли вона підкрадалася щомиті. Друзі стали ворогами, бо мова має значення! Вороги стали рідними, прикриваючи спину, герой став коханим, якого немає, діти стали дорослими, беручи зброю після вісімнадцяти. Можна перераховувати безліч протилежностей війни, коли її неможливо знищити, спалити на площі, повертаючи рідних додому.

Моя війна почалась у 2015 році. Тоді я вперше віддала шану герою Івану Альберту, який загинув в АТО 23 січня 2015 року. Він став першим, кого я зустріла в холодних обіймах війни і смерті, перед яким, схиливши голову, вклонилась. Після нього були і інші імена, яких я не пам’ятаю, та на серці вони викарбувані за змогу жити. Тепер його ім’я тримає наш фронт, його ім’я діти знають ще в школі, яка названа в його честь.

Здавалося б, нічого страшнішого не буде, що вони не наважаться на ті звірства, які знищують цілу націю, та через сім років нас застали зненацька, знищуючи усе на шляху. Чи вірив світ у це? Ні. Чи вірили ми в це? Так.

Обманюючи самих себе, ми вірили у краще, вірили, що це сон, марево, завтра все буде, як завжди, ми прокинемося, вип’ємо кави, поцілуємо коханих, і поринемо в буденність.

Згадуючи життя до війни, ми вже і не віримо, що так було, спокійно, мирно, без тривог, кожен говорив, як хотів, бо ми вільний народ. Та вважайте мене егоїсткою, все ж таки війна відкрила нам очі, які б були ще довго заплющеними без неї. Так, війна триває і деякі люди не міняються, хтось ненавидить до крихти усе російське, хтось посередній, а комусь і далі начхати.

Мені не начхати, кажу відкрито - до війни в моєму житті була росія, та після 24 лютого вона спопелилась, вона далі продовжує вбивати, говорячи, що ми «брати», вбиваючи дітей, тих, хто навіть не народився, тих, кому ще старість літ зустріти б у коханні, та їх нема, їх вбила росія.

Війна не почалась майже два роки тому, вона почалась ще з майдану. Саме тоді ми вперше вистояли своє право, тоді ми отримали перших героїв, перших вбивць, перший поштовх до змін. Якщо подивитись у минуле, то «брат» давно тримав ножа за спиною, згадаймо незалежність і перші вибори, тільки після повномасштабного вторгнення українці зрозуміли помилку, коли у 1991 році ми не вибрали В’ячеслава Чорновіла, того, хто дихав найбільше Україною. Чи була б війна зараз, якби ми тоді обрали його? Не знаємо, та подумайте про це перед сном, щоб у майбутньому, коли ми встанемо на ноги вільними і незалежними, не зробили помилки.

2019 році, обираючи президентом Володимира Зеленського, більшість вважали, що це поганий вибір, та будучи сімнадцятилітньою я можу сказати що, це перший вибір, що захистив нас. Згадаймо наш страх, згадаймо його втомлений погляд і віру у нас, так, держава в нас не найкраща, та він став початком нового, того, що змінило і укріпило нас.

Коротко пройшовшись по деяких аспектах, можу сказати одне: Україна точно переможе! Слава Україні і тим, хто боронить її!