Мені 32 роки. Моя сім’я - чоловік і двоє дітей. Ще є дві сестри, мама і бабуся, тітка… Ну, багато ще родичів. Зараз ми проживаємо в Черкасах, а до війни жили в Соледарі.

Перший день війни мані запам’ятався швидким підйомом о четвертій ранку. Наш дім був дім біля залізної дороги. Я якраз була на восьмому місяці вагітності другою дитиною. Ми спали, почули якісь звуки, думали що то вагони переганяють, а потім зрозуміли, що то - не вагони.

У моєї тітки онкологія, їй були потрібні ліки. Продукти у нас були. Ми отримували там гуманітарну допомогу, і тут отримуємо, то ми не відчули гуманітарної катастрофи. 

У мене був шок, коли я зрозуміла, що потрібно виїжджати. Одна маленька дитина була на руках, інша - в животі. Дуже важко добиралися до Черкас - більше двох діб. 

У чоловіка тут є брат, і тому ми вирішили поїхати саме в Черкаси. Нас тут гарно прийняли. Я тут народила донечку, це все приємно, нам тут допомагають.

Рідні роз’їхалися, хто куди. Хто в Києві, хто - у Вінницькій області.

Хотілось би бачити своє майбутнє в мирі і злагоді. Щоб всі рідні зібралися разом за одним столом, і все щоб було добре.