«Ми досі не відчуваємо себе в безпеці»

Ми з чоловіком поїхали на машині в Донецьк за цукром. Це десь хвилин двадцять від нас. А коли поверталися, проїхали кілометрів зо два від поста, і почалися обстріли в Карлівці. У нас у Первомайському постраждав будинок, було пошкоджено дах і сарай. Були пошкодження не тільки у мене, а й у маминій хаті.

Велике спасибі гуманітарній допомозі, нам зробили дах, по нашій вулиці утеплили будинки.

Коли після обстрілів наступала тиша, ми виходили на свій страх і ризик. Вибігали, готували їсти. Тільки чули хлопок – одразу тікали в підвали.

Я не могла нікуди виїхати, тому що в мене була старенька мама. Вона померла в вісімнадцятому році. Коли були сильні обстріли, ми могли перечекати їх у сусідніх селах.

У чотирнадцятому і п’ятнадцятому роках ми сиділи без пенсії, але потім її оформили. Зараз страх і жах, якщо десь починаються обстріли, все одно починається деренчання рук і ніг, всього. Раніше ми намагалися виїхати в Селідове туди і назад, у нас ходила маршрутка, ми могли там купувати продукти та приїжджати сюди. Згодом відкрилися магазини в селі, і ми якось перебивалися.

Ми досі не відчуваємо себе в безпеці. Буквально недавно були обстріли саме на лінії розмежування, а ми живемо від неї в п’яти кілометрах. Тому, коли починається все, нам тут невесело. У мене багато родичів живе в Донецьку, я мрію, щоб відкрилася дорога і можна було побувати в них.

Дуже погано зараз. У Донецьку був центр, там знаходилися лікарні, це було близько. Туди можна було дістатися за двадцять хвилин, поїхати в лікарню Калініна або Вишневського. Тут потрапити в лікарню складніше. А їхати далі до Костянтинівки або в Покровськ утратно.

Нам давали дуже хороші продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Ми отримували гуманітарну допомогу й були йому дуже вдячні. Ця допомога нам дуже допомагала і продуктами, і увагою. У мене сестра Галя хворіє на діабет, їй допомагали. Хочу сказати велике спасибі всім небайдужим організаціям.