Війна для мене – це трагедія, стрес серйозний, це кинуті напризволяще долі, поламані кар’єри, психічно травмовані діти й дорослі.
Я пам’ятаю 2014 рік, літній період. У нас у Маріуполі були якісь військові дії, танки, колеса палили. Я дуже не заглиблювалась у процеси, дізнавалася від знайомих, що відбувається. Удень я була на роботі, ввечері особливо нікуди не виходила. Постійно говорили, що десь військові або танки, хтось бігає з димовухами, шашками.
Коли в Слов’янську почалися військові дії, знайомі телефонували, дізнавалися, де можна переночувати. Люди почали залишати Донецьку область. У червні чи липні приїжджали до нас знайомі з Донецька. Кілька днів побули й поїхали до Києва.
Ми чули, як неподалік гуркотіли вибухи, як літаки літали над нами. Потім були залпи гармат – і земля тряслася. Ми дізналися, що таке «Гради». Це був серпень 2014-го.
Тоді в нас на роботі один із керівників показав бомбосховище, яке знаходиться в підвалі. Відбувався наступ на нас. Звісно, ми всі хвилювалися, щоб не пішли на Маріуполь.
Зараз життя змінилося повністю. Усе змінилося: кар’єри, професії, плани життєві. Тепер ми планів ніяких не будуємо, живемо одним днем. Хвилюємося, що перервалися наші родинні зв’язки, наприклад, із близькими або дітьми, які залишилися на тій території.
.png "Імена")
