Любов з родиною виїхала з Харкова, аби зберегти життя.

Ми з Харкова. Чоловіка я поховала два роки тому, перед війною. У мене є донька, а у неї двоє малих дітей.

Війна застала нас удома. Нам зателефонували знайомі о пів на п’яту ранку і сказали, що почались обстріли. Я живу на околиці Харкова, там дуже добре було все чути. Дачу нашу за Цвіркунами розбомбили: дім цілий, а в лазню п’ять прильотів було.

Моторошно було бачити згорілі будинки після обстрілів. Авіаудари – це було найстрашніше. Діти дуже боялись.

Нам із зятем, дочкою та сватами довелося виїхати до Полтави.

Ми потрапили під обстріли на Холодній горі, коли бомбили танкове училище, дітей закривали собою в коридорі.

Ми вдячні полтавчанам. Коли ми приїхали, люди дуже добре поставилися до нас: поселили у квартирі, сусіди нам зносили їжу. Але якщо і в Полтаві таке почнеться, як було в Харкові, то потрібно буде виїжджати, рятувати дітей.

Війна на матеріальне становище вплинула, на психологічний стан. Діти стали нервові, і дорослі - також. Немає роботи такої, як раніше. Побутові складнощі маємо. Ми всі жили окремо раніше, а тепер - всі вкупі. Черга в туалет, у ванну. Однак я вдячна, що хоча б є дах над головою. Люди в підвалах жили, а нам так пощастило. Гуманітарну допомогу Полтава надавала, люди допомагали дуже. Церкви різні нам харчі давали.

Хочеться, щоб скоріше все закінчилося, щоб настало нормальне життя, яке було до цього. Я вірю, що наше майбутнє буде мирним, будемо спокійно жити і повернемося до роботи.