Я на пенсії, мені 75 років. Я живу в місті Снігурівці вдвох із чоловіком. Почалася війна, і ми 31 березня виїхали з дому. А коли повернулися, побачили, що нашу хату розбили. Ми звернулися в поліцію, а потім у міську раду, і нам видали ремкомплект. Ні вікна, ні двері нам ніхто не ставив. Ми потихеньку ремонтуємо все. Живемо.

Ми вже немолоді, 75 років, і виїхати з своєї домівки – це було, мабуть, найважче. Я хоч уже й немолода, але вибухів боюся. 

А ще страшно, коли ти йдеш, а орки стоять із автоматами і кажуть: «Зараз прострелю ногу». Страшно, звісно, бо вони ж просто дурники.

Коли ми прийняли це рішення, то нам не було куди їхати. У мене двоє синів, і обидва служили в ЗСУ. Рашисти окупували Снігурівку, і нам було б дуже важко там. Вони до нас зайшли десь 10 березня, і ми десять днів жили в підвалі. Ліків не було, я захворіла. Ми мусили виїхати.

Спочатку поїхали в Дніпро. Там квартира дуже дорога - вісім тисяч, і нас було семеро у тій квартирі. Ми вирішили, що потрібно шукати інше житло, і переїхали до Кривого Рогу. Там були вісім місяців, а 10 листопада дізналися по телевізору, що звільнили Снігурівку, і повернулися додому. 

У нас були родичі в Росії. Але вони не розуміють, що вони на нас напали. Ми зараз не спілкуємося. Я молю Бога щодня, щоб війна якнайшвидше закінчилася.