23 березня 2022 року — цей день став найстрашнішим у нашому житті. Від попадання російського снаряду в будинок, де вона мешкала, загинула бабуся нашої дитини, мати мого чоловіка. Ми чудом виїхали із-під обстрілів, залишивши позаду все наше минуле життя. З одним рюкзаком у руках ми рушили в невідомість.

Війна повністю змінила наше існування. Наша родина залишилася один на один зі своїми проблемами. Ми опинилися без житла, без речей, без підтримки родини та друзів. Це відчуття повної ізоляції є найважчим. Дитина перейшла на дистанційне навчання і протягом чотирьох років живе майже без живого спілкування та соціалізації. Її дуже засмучує ця самотність, адже вона прагне бути корисною суспільству, бути частиною чогось більшого.

Попри все, ми намагаємося жити далі. Наш син — талановитий музикант, він продовжує грати на саксофоні. Також він не покидає своїх інших захоплень — плавання та малювання. Ці заняття стали для нього можливістю висловити свої переживання та знайти сили в собі. Ми дуже хочемо мирного майбутнього для нашої сім'ї, де самотність та страх залишаться лише у минулому.