Калмикова Анна, Штормівський ліцей Новоайдарської селищної ради

Моя історія про день, коли почалася війна – це про те, як мій тато пішов на війну. Пам’ятаю той ранок. Ми з мамою, татом і молодшою сестричкою жили в будинку, який поряд з бабусею і дідусем. Не спалося. Звечора тато зібрав рюкзак з усім необхідним. Бабуся поклала власноруч зв’язані шкарпетки, вони були червоного кольору. На той час мені було десять років, сестрі – шість. Світло горіло в усіх кімнатах, була якась непримушена тиша.

Мілочка промовила фразу, яку я запам’ятала на все життя: «Тато, ти ж повернешся?». І тут я зрозуміла: в нашу родину прийшла війна. Я раніше бачила, як по нашій вулиці їхали танки, автомобілі з солдатами в комуфляжах. У руках вони тримали зброю. Це було щось незнайоме, страх сковував усе тіло .

Але я сприймала все це як якийсь жахливий фільм, як мить, що швидко закінчиться... А тут мій тато іде від нас, щоб зупинити ворога, захистити нас від жахів війни. Я була налякана і розгублена. Мама мовчки допомагала татусю збирати речі. Ми не знали, скільки часу його не буде вдома, як ми будемо без нього.

Раніше все було гаразд: тато працював, мама зустрічала його смачним обідом. Вечорами ми дивилися телевізор, разом учили уроки. Тато допомогав мені, бо гарно вчився, закінчив школу з Золотою медаллю, потім університет…

А як тепер?... Ніхто не знав. І от настав час проводжати мого тата до автобуса, який чекав біля будинку. Мама, тато, бабуся і дідусь одяглися й вийшли. Водієм автобуса був ще один мій дідусь (тато моєї мами) . Він квапив нас, казав, що вже час.

Мама тихенько застогнала, а дідусь сказав: «Прощайтесь, але не тужіть!». Як правильно він промовив такий наказ! Усі попрощалися мовчки, плакали потім .

А тато, здавалося, з легким серцем пішов виконувати свій обов’язок. Він був готовий до цього іспиту, ні хвилинки не коливався, не намагався уникнути участі, втекти кудись, як зробили інші… Життя продовжувалося. Я ходила до школи, мама на роботу .

Не вистачало теплих домашніх вечорів в присутності тата. Ми чекали дзвінків: так хотілося почути рідний голос. Ми розпитували, як він себе почуває, чим займається, а він цікавився нашими справами .

Ніколи не забуду, як тато несподівано прийшов у коротку відпустку. Одягнений як справжній військовий, такий рідний, близький, але інша поведінка, інший погляд. Як же ми обіймалися, раділи.

Але відбулася переоцінка цінностей... Ми змінилися…

Пройшло п’ять років з моменту повернення тата додому. Він ніколи не забуде своїх побратимів, усього того, що відбувалося там... Мир для нього ще не настав, він бореться й зараз. Це боротьба за права людей, які постраждали від окупації і страждають досі.

Я, коли чую пісні, присвячені війні, по-іншому відчуваю, сприймаю зміст. Раніше не розуміла, не прислухалася до слів. Чула тільки музику, а тепер мене більше цікавить зміст.

Одного разу в наше село з концертом приїхала Світлана Тарабарова. Які влучні слова в її піснях про війну, наче вона переживала разом з нами всі негоди, знайома з цими відчуттями. Її концерт припав на той час, коли тато був на війні. Я не можу без хвилювань слухати навіть пісню «Аист на крыше», хоча раніше не було таких переживань.

Так що мир для мене – це щастя, можливість сидіти поруч з моїми рідними, ходити до школи, не чути вибухів, чути тільки радісний сміх, йти до мрії, тобто вперед.

Мій татусь – один з тих, кого можна назвати справжнім патріотом, я дуже пишаюсь ним. Хочеться, щоб хтось прочитав мою історію, повірив мені і теж шанував тата. Мир сам не прийде, його треба виборювати, хай прийдеться пройти через страхи, біль, страждання, але тільки після дощу з’являється райдуга.