Ми з чоловіком жили в селі Новозлатопіль Запорізької області. Там мешкав і наш син. У перший день війни їхали у справах у селище Розівка, а нам назустріч безперервно рухалася автоколона з Маріуполя. Ми помітили, що евакуювалися переважно жінки й діти. На заправках було багато людей. 

Другого березня в наше село зайшли російські війська. Ми боялися виходити на вулицю, бо ходили солдати з автоматами. Ми деякий час були вдома. Потім до нас дійшли чутки про те, що в сусідніх населених пунктах окупанти шукали військових і поліцейських. Наш син у 2014-2015 роках був учасником АТО, а зараз служить у поліції. Тому ми вирішили виїхати у безпечне місце. Невістка з внуками виїхала за кордон одразу, як почалася війна. 

Ми проїхали 16 блокпостів. Бачили розбиту техніку. Деякі ділянки дороги були заміновані. Ми почувалися безпомічними. Хотілося плакати й кричати А коли під’їхали до першого українського блокпосту, на душі стало легше. 

Деякий час ми були в Запоріжжі. Отримали допомогу від Фонду Ріната Ахметова, за що дуже вдячні. Також нам та іншим переселенцям Розівської громади надала допомогу наша голова Нестеренко Світлана. Ми отримали від неї продукти й засоби гігієни. 

Зараз мешкаємо в Київській області. Приємно вражені тим, як нас прийняли. Люди допомагають навіть тоді, коли ми не просимо про допомогу. Дають речі та продукти. Також нам допомагає Червоний Хрест. 

Спочатку ми жили у брата. Він приймав багатьох переселенців. Бувало, що в нього жило 16 осіб. Зараз мешкаємо окремо. Ми знайшли роботу.

Сусіди розповіли, що окупанти пограбували наш будинок. Неможливо передати словами, яким ударом стала для нас ця звістка. Ми не так давно зробили ремонт, а тепер залишилися без нічого.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Повернемося додому, будемо працювати і допомагати дітям виховувати внуків.