Син вивіз Галину Федорівну з окупованого села, бо там не було ліків від її хронічних хвороб. Але чоловік залишився стерегти майно, і спілкуються вони рідко, бо там немає українського зв’язку

Я з села Новоолександрівка Херсонської області. Тепер в окупації воно повністю. Там нашого зв’язку немає українського, а окупанти зайняли все: заселяються в хати, відкривають дома, де люди виїжджають. І коли все це закінчиться, ми не знаємо. 

Ми виїхали 21 квітня, коли вже вони зайшли до нас. Це був жах! Ми ховалися з сином і онуком, ночували у підвалі. Милися, потім одягалися і спали одіті. Вони лазили по хатах у нас і по гаражах, по сараях - шукали зброю, і що можна. Всі тумбочки відкривали, всі ящики - це був жах.

Ми виїхали з села о шостій, а приїхали в Кривий Ріг о 19:00. З села їхало 23 машини, нас зупинили на посту й почали наших синів перевіряти, чи наколок немає. Потім давай перевіряти телефони у нас, і так - до самого Давидового Броду. Забирали й телефони, і ми боялися, щоб нас не висадили і не забрали машину. 

Нас їхало в машині шестеро, з двома дітьми. 42 поста проїхали - це був ад, я такого ще не бачила: Росіяни требували все, забирали їжу, не дивилися, що в нас діти в машинах. 

Це було страхіття, які вони стояли грязні і вони вонючі! Дивилися в очі, і ми їм посміхалися, а коли від'їжджали, то плювали і їх оскорбляли, бо це не люди були. А там коли ми ще були в селі вони ж провіряли. 

Мій чоловік не спромігся кинути все те, що ми нажили, сказав: «Їдьте». Я гіпертонік сама, і жовчного міхура немає. Тож син сказав: «Маму я забираю, тому що вона тут помре». Адже немає там ні лікарства, нічого там вже не було. В магазинах поїсти не було що купити. А чоловік вирішив залишитися, лишилися і свати наші. Хто міг, той і виїжджав там. А він каже: що буде, те і буде. 

Зараз переживаємо, дзвонимо по вайберу, тому що там вони купили карточку рашистів, і оце так ми з ними іноді балакаємо. Нічого хорошого там немає. Кожен день чекаємо, коли нам скажуть, що орків звідти відбили.

Ми з чоловіком жили 70-80 роки у Кривому Розі. Ми тут працювали, в нас тут друзі є. Тому зараз ми перебуваємо у Кривому Розі.

Я думаю що скоро рашистів виб’ють, їм там немає вже де дітися на правій стороні у нас. У нас Каховське водосховище поряд, його ширина десь 15 кілометрів - вони його не перепливуть. Тому думаємо, що скоро. 

Читаємо, що вони крадуть і мотоцикли, і мопеди, і велосипеди, і лодки, щоб переправлятися. Ну, хай переправляються – може, потопляться там. Живемо як на пороховій бочці, та і все.

Вигнать їх треба і повернутися додому, почати все відбудовувати, жити починати. У нас в цьому році пшениця, що була посіяна, вся лишилася на полі, тому що вони стоять там. Нам треба вигнати їх і почати все з початку, щоб був мир на землі. Щоб наші діти пішли в школу і вчилися.