24 лютого був несподіваний день - ніхто не думав, що таке буде.

Нам було з самого початку важко, усього не вистачало. Не було світла, води. Ми збирали дощову воду, купляли по 700 гривень куб води, заливали в бочки, так і жили. Їжа якась своя була.  

Ми нікуди не виїжджали, всю окупацію провели тут. Найстрашніше - коли окупанти заходили в хату, перевіряли все, дивилися. Ми не знали, що вони можуть зробити. 

Росіяни ходили по хатах, по сараях, погребах, кругом дивилися. Це було саме страшне. Ми сім місяців в погребі сиділи.

Відразу після деокупації я в лікарню потрапила, трошки пролікувалася. Тепер таблетки п’ю.

Хочеться, щоб війна скінчилась якнайшвидше. Дивлюсь телевізор і думаю: «Скоріше б». Тепер, як дощі йдуть, думаю, щоб погода була гарна, щоб нашим хлопцям легше було.