Гаврищук Христина, 9 клас, Повчанський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворна Оксана Василівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна змінила моє життя. До неї все було звичайно: ранок, школа, вечір з друзями, сміх і безтурботні мрії про майбутнє. Тепле літо, яке здавалося нескінченним, і зимові вечори, коли ми збиралися разом, пили гарячий чай і мріяли про те, що життя буде тільки кращим. Ми вірили, що весь світ - перед нами, відкритий і яскравий. Але війна прийшла, і все змінилося. Це не була просто катастрофа для моєї країни, це стало особистою трагедією для кожного з нас. Ми раптово втратили звичний мир, нашу впевненість у завтрашньому дні.

Війна принесла біль, страх і невимовну тугу від втрат. Ми втратили не тільки близьких, але й саму сутність нашого життя.

Найбільше боляче було бачити, як ця війна забирає безневинних дітей. Маленькі серця, які не встигли відчути всю красу життя, гасли в моменти, коли вони навіть не розуміли, що відбувається. Чому? Чому саме вони? Це питання ми задаємо собі щодня - і відповіді немає.

У моєї подруги війна забрала батька. Вона залишилася без людини, яка була для неї всім - людини, що оберігала її, підтримувала в найважчі моменти, дарувала свою любов і увагу. Втрата батька - це не просто біль. Це порожнеча, яку не можна заповнити нічим. Ми всі переживали це разом із нею, намагалися підтримати, але що може допомогти, коли рідна людина більше не поруч?

Я пам'ятаю, як ми з нею сиділи одразу після звістки. Її очі були порожні, мовби вона дивилася в безодню, яку не могла осягнути. І все ж, попри всю темряву, вона зберігала в собі щось неймовірно сильне - віру. Вона не зламалася. А її віра стала джерелом сили і для мене.

Ми всі віримо в перемогу. Ми віримо, що зможемо подолати всі труднощі. Віримо, що війна закінчиться, і ми повернемося до того світу, який був до неї. Ми мріємо про той час, коли знову будемо слухати сміх дітей, а не звуки сирен. Ми хочемо бачити, як люди щиро усміхаються, а не ховаються від страху. Ми хочемо жити у світі, де не буде місця для болю, страху й утрат.

До війни моє життя було найкращим. Ми не розуміли, скільки краси й щастя ми мали, поки не втратили це. Тепер ми хочемо повернути все, що було втрачено, і зробимо для цього все можливе.

І хоч би як боляче не було, ми повинні йти вперед. Ми повинні бути сильними, щоб зберегти те, що справді важливо.

Сотні загиблих - це не просто цифри в новинах. Це наші люди, наші рідні, наші друзі, наші герої. Це ті, хто віддали своє життя за нас, за нашу свободу, за наше майбутнє. Вони не просто загинули - вони стали частиною великої боротьби, яка змінює історію. Ми пам’ятаємо кожного. Ми не дозволимо, щоб їхня жертва була марною. Ми хочемо жити так, щоб вони пишалися нами. І ця пам’ять - не тягар, а наша внутрішня сила. Вона тримає нас у найтемніші хвилини.

Але навіть у цей темний час ми повинні знаходити моменти радості. Ми не можемо дозволити війні забрати в нас і це.

Наші серця все ще здатні любити, радіти, сміятися. Ми не маємо права втратити ці можливості, навіть коли навколо стільки болю. Радість - це наш опір. Любов - це наша зброя. А сміх - це доказ, що ми ще живі. Мені здається, що війна змінила навіть тишу. Вона більше не спокійна, а напружена, як очікування. Але попри це, ми навчилися слухати її по-новому. Ми чуємо в ній голос тих, хто пішов, і голос тих, хто ще бореться. І ми чуємо свій власний голос - сильний, гідний і рішучий.

Війна забрала багато, але вона також навчила нас цінувати кожну мить.

Ми зрозуміли, що щастя - це не щось далеке, а прості речі: зустріти світанок, обійняти маму, поговорити з другом, почути пісню, яка нагадує про дитинство. Ми більше не сприймаємо це як щось буденне - ми дякуємо за це щодня. Ми - покоління, яке дорослішає не за віком, а за болем. Але ми несемо в собі надію. Ми боремося не тільки за себе - ми боремося за тих, хто буде після нас. За майбутнє, у якому не буде війни. За країну, в якій діти знову зможуть мріяти без страху. І коли цей день прийде - день нашої перемоги - ми будемо святкувати не лише кінець війни.

Ми будемо святкувати життя. Ми будемо згадувати всіх, хто загинув, і в їхню честь ми знову навчимося жити. Вільно, гідно, з любов’ю до людей і до країни.

Війна змінила нас, але не зламала. Ми стали іншими - сильнішими, мудрішими, глибшими. Ми більше не живемо ілюзіями, але ми не втратили віру в мрію. І ця мрія - жити у вільній Україні - веде нас крізь темряву до світла.