Сич Поліна, 9 клас, Іванковецький ліцей Дунаєвецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Павлова Олена Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Наше село в Херсонській області Білозерського району завжди було моїм домом, місцем, де я знала кожен куточок, кожне дерево і кожну стежинку. Тут я росла, гралася з друзями, допомагала матусі і бабусі. Ми жили просто, але щасливо. Я любила наше село, його тишу і простоту. Але одного дня все змінилося.

Коли почалася війна, я прокинулася від тривоги та недобрих новин. Мама металася по господарству, бабуся стривожено говорила по телефону з рідними та родичами. Але нічого не розуміючи, я вірила до останнього, що все минеться…Не минулося. Дорослі заспокоювали нас, дітей, говорили, що все це тимчасово, все буде добре. Але вибухи, які гучно долинали здалеку, говорили зовсім про інше. У серці наростав страх, хоч я і не до кінця розуміла, що відбувається.

Одного дня у наше селище приїхали солдати, з чужими, ворожими прапорами. Нас усіх зібрали і сказали, що тепер ми «під окупацією». Почалося ще страшніше.

Ми намагалися не виходити на вулицю, у школі припинили заняття, а маму і сусідів постійно розпитували про якісь документи, про те, що вони думають, а потім змушували важко працювати на чужих людей. 

Мама часто нам говорила, що треба бути обережними і не говорити зайвого. Я бачила, як мої рідні хвилювалися, у очах постійно був страх і відчай. Ми більше не відчували себе у безпеці навіть у власному будинку.

Дуже часто я з молодшими сестричками залишалася сама вдома. Нам було страшно, сиділи усі тихо, ніби боялися, що хтось почує. Мама казала, що треба триматися разом і нікуди не виходити без дозволу.

Через сильний страх я не бачилася з друзями, однокласниками. Колись веселе і гомінливе село міського типу стало тихим, ніби хтось змусив його замовкнути. Навіть птахи, здавалось, стали сумними, більше не співали так весело, як раніше. Іноді вночі чулися звуки стрілянини, моторошні вибухи. Мама і бабуся дуже хвилювалися, і , обіймаючи нас, постійно говорили, що скоро все буде, як раніше. Я відчувала, що вони й самі не вірили своїм словам. Кожен такий момент був схожий на жахливий сон, з якого не можливо прокинутися.

Одного дня мама сказала, що нам потрібно поїхати. Вона не пояснила, чому, але я відчувала її стривоженість. Ми запитували, чи надовго їдемо, чи повернемось додому, але мама лише обіймала нас. І ось зібране у валізи наше колишнє життя залишилося позаду.

Ми покинули село в обідню пору і поїхали у невідомість на евакуаційному потязі. Всю дорогу я плакала, але щиро вірила, що колись усі повернемося до нашої рідної домівки. 

Мама, заспокоюючи нас, казала, що їдемо туди, де безпечніше, де немає окупантів, де ми зможемо спокійно жити і нічого не боятися. Селище, річка, ліс, поле – усе, що мені було таке близьке і рідне, залишалося десь позаду. І я вже не знала, чи зможу колись знову сюди повернутися.

Згодом ми приїхали у місто Хмельницький. Нас зустріли привітні і добрі люди. Тут було безпечно.

Другим моїм домом стало невеличке село Гірчична, що на Дунаєвеччині. У мене з’ явились нові друзі і знайомі. Тут я з сестричками пішла до школи.

Я часто думаю про наш дім, про те, як ми щасливо жили до війни, як гралися на подвір’ї, допомагали бабусі. Так, я дуже сумую за колишнім життям. А ще часто замислююсь, чи зможемо ми повернутись додому…

Тисяча днів війни… Це так багато, і так важко… Я вже розумію, що життя не буде таким, яким було раніше, проте щиро сподіваюсь, що одного дня знову побачу своє рідне село, друзів, родичів, сусідів… Знову настане наше мирне життя. Я це знаю, я в це вірю!

Херсон – це Україна!