Мешканці Охтирки довго вагалися, виїжджати чи ні, і вирішили залишитися вдома й дочекатися перемоги

Ми раніше чули розмови, що буде війна. Коли був перший бій, ми чули, що щось стріляє, але не зрозуміли, що це. З автоматів десь стріляли. Я кажу: невже це війна почалась? Ми дуже злякались. 

Об 11 годині у той день всі сусіди почали панікувати та лякатися. Деякі чоловіки говорили, мовляв, все буде нормально. Але вороги заїхали у місто і все тут побили. Наші хлопці також молодці, добре з ними справлялися. 

У нас хата на двох з дочкою. Нас бігало у підвал шість чоловік. Коли летів літак, все ходило ходором. Ми виходили, дивились, куди він летить. Бачили, як військову частину бомбили. Очима все не побачиш, але все ми чули. 

Ми то хоч прожили вже, а діточки молоді. Онучат жалко. Тільки тривога - онучка бігом в погріб. Брат-інвалід також дуже лякався і бігав у погріб. Люди старались виїжджати, а наші терпіли, сиділи вдома. Ми не знали, що робити. Наш мер молодець, він намагався всіх відправляти, знаходив автобуси для евакуації. Ми все думали: може, все пройде, і нам нічого не буде.

Газ не відключали, а світло вимкнули. 

Коли були повітряні тривоги, нас всіх трусило. 

Ми дуже переживали, думали, що знову летить літак. 

Я вважаю, що війна ще не скоро закінчиться. Але дуже хочеться цього! Щоб вийшли на перемогу, щоб всі сказали на площі: «Слава Богу, закінчилася війна!» Ми в мирі будемо жити, будемо будувати нашу країну.