До війни у нас життя було дуже гарне: ми працювали, дитина ходила до школи, чоловік на роботу. Потім прийшла війна до нас, і все змінилося. Нас захопили на самому початку. Ніч, коли нас захоплювали, була дуже тяжка, особливо для дитини. Ми бачили, як літали ракети, було дуже страшно. До цього мені зателефонувала сестра і сказала, що почалася війна. Я не хотіла в це вірити, потім включила телевізор, і там сказали, що це так.

Нам прийшлося покинути рідне місто, бо було зрозуміло, що нічого доброго нас там не чекає.

Але батьки залишилися. Я купила їм медикаменти і все, що потрібно. Сама я діабетик, і коли я виїжджала, мені лікар сказав, що такого інсуліну, як мені потрібен, немає вже в Енергодарі і не буде.

Ми виїжджали з перевізником. Добу пробули у Василівці, нас не пропускали. Коли ми під’їжджали до Запоріжжя, в той час підірвали колону. Ми не знали, чи ми доїдемо. Проїжджати Василівку до Запоріжжя було дуже страшно. Але ми їхали туди, тому що в мене там сестра з двома племінницями. Потім ми виїхали із Запоріжжя в Нетішин, тому що Запоріжжя також дуже сильно обстрілюють. 

Я працюю дистанційно, мені поки платять заробітну плату від моєї роботи. Ми чекаємо, коли закінчиться війна і ми повернемося додому. Спілкуємося з сусідкою - вона каже, що поки житло ціле. Дуже хочеться повернутися до рідного міста, до батьків.