У той день 24 лютого я йшла на роботу.в лікарню. Я все чула: всі вибухи. А коли йшла додому, то вже нічого не працювало у місті. 

Коли були прильоти, ми сиділи в підвалі, а потім виїхали в Запоріжжя. Потім 26 квітня попали в наш дім, він згорів. І зараз туди прилітає постійно, і там одні руїни.

У нас машина своя - ми взяли деякі речі і поїхали в Запоріжжя. Звісно, під обстрілами їхали, бомбили там добре вже – і фосфорні снаряди були, і всякі.

Ми навідувалися додому раз на місяць: дивилися, що там. А останнім часом не їздили, тому що кажуть, що зараз там страшне робиться.

Коли ми ще там були, то вода могла пропасти, коли попадали в водонапірні вежі. Газ спочатку був, але коли стріляли, то потім перебили і газ. Спочатку хліба не було, а картопля у нас своя була. Не скажу, що ми голодували. Тут у Запоріжжі нам дають допомогу, я ще працюю у лікарні, купляю, що потрібно. Чоловік не працює, він хворіє серцем.

Ми не очікували від тих ідіотів таке. Я не знаю, що це за люди - загарбники! Не думала, що на старості таке буде. Думали, старість прийде – будемо жити спокійно. А тепер не знаємо: куди повернемося, що з нами буде.

Звісно, коли буде перемога, будемо їхати в Оріхів щось відбудовувати. Але нам сказали, що наш дім вже не можна відновити. Будемо їхати, щось робити. Україна буде вставати з того пекла, яке вони натворили.