Під час повномасштабного вторгнення Людмила з чоловіком жили в Києві. “Розбудив чоловік. Ми підготували воду, їжу, ліки, документи. Наче готувалися, але ця мить, коли все почалося, це був шок. Хворі батьки. Вони були поруч. Виїжджати ми не планували. Дивилися на ситуацію. Доглядали за батьками.

Щодня бачила, як Київ виїжджав. Потік не зупинявся. Коли ми вийшли на вулицю, майже не було жодної людини. Хоча мікрорайон у нас до війни був насичений. Відчуття було, що ти один в цілому районі. Люди ховалися в метро. Хтось сидів вдома і не виходив на вулицю. Все зачинено. 

На другий-третій день кав'ярні відкрилися. Був хліб. Місто пусте, але всі щось роблять. Окопи зʼявилися. Варили їжаки. Була згуртованість. Зі сторони Житомирської траси стояв чорний дим. Тіло здригалося від залпів. Тижня два був смог. 

Коли ми поїхали, бачили вщент зруйновані хати. Спалені і розстріляні машини. Метал був зім'ятий, як папір. А там були люди", - розповіла жителька Києва Людмила.