Ірина Науменко мріє, щоб вони з чоловіком і їхні діти могли працювати і вільно переміщатися за межі свого села. Цих елементарних можливостей їх позбавила війна.
До війни ми з чоловіком працювали в Луганську на кондитерській фабриці. Тепер у нас немає ні роботи, ні навіть можливості туди добиратися.
Перший день війни - коли увійшли в наше село військова техніка і солдати. Було якось моторошно уявити, що насувається війна. Наш будинок не зачепило, а по сусідству, через дорогу багатодітна сім'я постраждала, мої знайомі. Це було вночі видно у вікно.
Від обстрілів ми ховалися спочатку в льох, потім стало страшно, що привалить. Вирішили в будинку відсиджуватися, де немає стекол, під стінкою.
Через військові події ми всі тут в селі залишилися без роботи і зарплати. Нам багато допомагали різні благодійні фонди. Продуктові набори від Ріната Ахметова отримували, потім Норвезька організація нам допомагала. Ще на дрова виділяли гроші. І фонд ACTED продуктами допомагав. Це все дуже велика була допомога, своєчасна.
Ми, звичайно, намагаємося овочі в городі вирощувати, щоб сім'ю прогодувати. А ось вільно пересуватися не можемо, кругом блокпости. Боїмося, що може знову все відновиться. Хотілося б повернути все назад, щоб було спокійно, як раніше. Щоб не було ні військових, ні цієї техніки.
Я мрію, щоб у мене, чоловіка і сина була робота, щоб дочка закінчила школу, кудись поступила, відучилася. Щоб і у неї була надалі робота. Хочеться, щоб дороги відкрили, і ми могли вільно переміщатися.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
