меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Наталія Кулик

«Чоловік з кумом накривалися кришкою труни, тому що сильно бомбило»

переглядів: 189

Сім'я Наталії Кулик бачить війну з перших днів. Жінка з жахом згадує, як до них у двір кілька разів прилітав «Град», і вони дивом залишилися живі... Її десятирічна дитина і сьогодні, через сім років труситься, коли чує гучні звуки.

Від нас недалеко знаходився аеропорт, в 11 або 13 кілометрах, і 26 травня 2014 року розпочали стріляти, почали спускатися з парашутів. Все це було видно. Потім місто почали бомбити. На той момент моїй дитині було три роки. Ми почали тікати на залізничний вокзал, щоб виїхати хоча б в сторону Красноармійська [Покровск].

Ми прибігли на вокзал, а нас звідти всіх евакуювали, сказали, що зараз буде обстріл. Ми з сумками, з коляскою, просиділи в підвалі до п'яти годин. У нас була лежача свекруха, тому чоловік залишився вдома, а нас з дитям відправив. Ми були відсутні 11 днів, але все одно переживали.

Тут не було ні світла, ні зв'язку, вулицями їздили танки. Сусідка приходила, заряджала телефони і приносила хліб.

Згодом ми повернулися. У серпні було більш-менш нормально, а у вересні почалися серйозні обстріли. Біля нас школа, ми ночували в бомбосховищі з дитиною в колясці і зі свекрухою в інвалідному візку. Поруч по сусідству жили три або чотири сім'ї. Ми йшли ввечері туди ночувати, а о шостій ранку вдавалися додому щось швидко приготувати на багатті. А потім о 12 годині дня після прибуття електрички з Красноармійська починався обстріл. У нас і вбитих людей бачили, і у жінки ногу відірвану...

Був справжній кошмар. Ми втікали, потім сиділи в бомбосховищі з 12 до 5 годин. Прямо по дверях летіли осколки. Потім ми знову ввечері йшли, хто поратися, хто приготувати їсти.

Бомбосховище було придатне. Там всюди дірки, протяги, але ми там розміщувалися, було холодно.

Вересень, жовтень сиділи без світла. І ось 1 грудня 2014 року в двадцять хвилин десятого дитина прокинулася, ми пішли вмиватися. І почули, як летять «Гради».

Я не знаю, чи чув чоловік цей свист, в той момент я ще цього не розуміла. Але він нас закинув у ванну і накрив своїм тілом. І до нас у двір прилетів «Град». Нас врятував гараж. Він знаходиться ближче до городу і разом з сусідським сараєм прийняв на себе весь удар.

Сусідам два метри до будинку не долетіло. Тоді вбило все господарство, яке у них було. У нас в гаражі приблизно шість квадратів стінки немає, дах був пошкоджений. У будинку тоді всюди вилетіли вікна, було 20 градусів морозу. Добре, що друзі прибігли відразу. Хто приніс клейонку, хто штапики. Хто чим міг, тим і допоміг.

Дитину забрала подружка. Ми позабивали вікна, все закрили... А 8 грудня у дитини день народження, їй виповнилося три рочки. Прийшли куми - і знову те ж саме...

Було дуже страшно. Ні світла, нічого, [снаряди] лягали біля будинку. Там і молилися, тільки щоб не прилетіло в будинок.

Виїхати ми не могли, тому що свекруха хворіла, а залишати одного чоловіка я теж не хотіла. Потім мені довелося вийти на роботу в магазин, він знаїодився за будинком. Бувало, бомбить, я відкриваю двері і дивлюся... Я молилася, щоб не прилетіло в будинок.

Чоловік з дитиною жили два-три місяці в підвалі, поки я була на роботі. А 26 січня [2015 року] у нас помирає свекруха. Ліки толком не було за що купувати, ми виживали як могли. То дитині щось треба, то свекрусі, собі відмовляли у всьому. Помирає свекруха, а у нас 26 січня сильний обстріл. У мене знайомий працював в «Рітуалці», і я з ним домовилася, щоб привіз труну і все інше. О пів на десяту ранку його вбиває. Побачила, як його брат несе на руках... Його біля «Рітуалки» вбило. Дуже страшно.

Тут приїжджає господиня «Рітуалки». Я кажу: «Тьоть Валь, нам треба труну». А вона каже: «Нічим не можу допомогти, у нас горе».

Добре, що поруч була сусідка, я ж ще не стикалася з похоронами, а мої рідні жили в радгоспі Авдіївському, поруч з Пісками. Начебто за 13 кілометрів, але ми не могли з ними побачитись. Там теж і авіанальоти були, і бабуся паралізована. Ми домовилися, і нам продають не оббиту труну. Чоловік з кумом, прям як у війну раніше, на санках, цю труну, хрест ... Все несли через півміста, і почався обстріл. Вони кришкою труни накривалися, тому що бомбило сильно.

Нам допомогли сусіди. Хто дав білу матерію, хто стрічку, хто сіно. Загалом, самі зробили і труну, і подушку. Оббили її матерією.

Ховати теж ... Ось уже сім років ми навіть не знаємо, де вона у нас похована. Тому що якраз все стихло, 28 січня ми її ховали, відразу дома та кришку забили. І на кладовище нас не пустили, тому що там все було заміновано. Ми ні табличку не повісили ... Яка там табличка, головне було, щоб в труні, щоб не в целофані, як людей ховали.

А пом'янути - ми на багатті борщ зварили. І воно все летить-свистить, два рази зажарка горіла, тому що летіло-свистіло, ми ховалися в підвалі, а вогнище було на вулиці. Грубку таку зробили.

Ми поховали свекруху і 4 лютого виїхали в Добропілля. В будинку залишилася собака, але її сусідка годувала. Всі меблі залишилися, ми не могли нічого вивезти. Через два місяці приїхала і забрала телевізор. Пожили там вісім місяців, знімали будинок. Чоловік пішов на роботу, я прилаштувалася до дівчинки дивитися за її дитиною. Вона мені давала продукти. У них була корова. Город нам дали, ми його посадили. Якусь і закупорку робила. Загалом, вісім місяців ми там прожили і поїхали в село Нетайлове. У нас там залишалася квартира свекрухи. Це теж недалеко від Пісок, але було тихіше. І ось уже третій рік, як повернулися в Авдіївку. Але житло у нас розбите, і квартира, і будинок. Ми живемо на зйомній квартирі...

У старій Авдіївці у мене розбитий будинок. Я зараз знімаю квартиру на Хіміку, в селищі. У нас тут теж дві квартири розбиті, були прямі влучення.

Наша квартира була в "розмальовці", яка стояла перша, а в старій частині, на ринку у мене будинок.

На нервовому грунті в 2015 році заробила собі цукровий діабет, тепер сиджу на таблетках. У дитини психіка порушена.

Зараз у нас знову стріляють. Минулого тижня було дуже голосно, вона відразу починає вся труситсь, губи синіють. Я кажу: «Доця, це далеко». Їй 10 років вже, але сім років війни... І все чує, все бачить. Коли ми виїхали з Авдіївки в Олександрівку, вона три тижні не виходила на вулицю.

Там поле і траса поруч, і коли автобуси їдуть, то стоїть сильний гул, а вона маленька і кричить: «Мама, танки!» Кажу їй: «Ні, доця, тут війни немає». А люди з нас сміялися, бо, коли перший грім бахнув в березні, ми з дитям впали прям біля паркану, а вони почали сміятися. Я кажу: «Це не смішно. Ви не пройшли то, що пройшли ми». «Ой, та ми б ніколи свій будинок не кинули і все що в будинку». Я кажу: «Повірте, у мене до останнього рука не піднімалася скласти речі в сумку». Аби врятувати дитину і себе. Але потім ми повернулися. Я повернулася на свою стару роботу, мене взяли.

Після того, як моя дитина два місяці просидів на вівсянці з водою, я плакала.

Я її майже 13 років чекала, пізно народила, в 32 роки. І коли я її народила, почалася війна і реально нічого було дати їй поїсти. Коли ми отримали першу «гуманітарку», там були згущене молоко, консерви. Ми мало не на небесах літали!

І потім, коли були в Новогродівці, там давали вершкове масло. Ця допомога дуже сильно нам допомагала. Були люди такі, як я, як моя сестра. Нас було багато таких, кого ця допомога дуже виручала. Велике спасибі за це. Рінат Ахметов молодець, він багато для людей зробив хорошого.

Авдіївка 2014 2021 Текст Історії мирних жінки чоловіки пенсіонери діти 2014 переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли втрата близьких безпека та життєзабезпечення здоров'я харчування дітей
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій