У порівнянні з війною ми жили прекрасно, просто цього не розуміли.
Ми перебували в будинку, коли вилетіли всі вікна. Десять вікон – і немає жодного, яке б залишилося цілим. Чоловік мій сліпий. Ми з четвертої ранку сиділи в підвалі, він сказав: «Усе, я вже не можу. Як буде, але я буду в хаті». Він лежав на дивані, і на нього посипалися всі осколки, він повз через коридор, через кухню у ванну. Там вікон немає. Це було 3 червня 2015 року.
У нас тут нічого немає. Нам потрібне вугілля, нам потрібні дрова. Ми купуємо все за свої гроші. У мене тільки на опалення йде 15 тисяч. Жодної допомоги нам немає. Людям потрібна допомога з опаленням – дровами, вугіллям. Раніше був газ, а зараз його взагалі відключили і з 2014 року його немає.
Ми з чоловіком постійно жили в Мар’їнці, нікуди не виїжджали. Дочка поїхала до сестри. Вона була вагітна, у 2014 році народила хлопчика, жила в Червоній Поляні Новоселівського району. А син жив у Донецьку. Вони і зараз там живуть, і діти там. Там квартира, робота. Зараз ми їх взагалі не бачимо (плаче).
У мене троє онуків, і я їх не бачу. Останній раз вони приїжджали, коли мені було 65 років 20 лютого 2020 року. Після цього я їх більше не бачу. Ми спілкуємося тільки по телефону, провели до себе інтернет, щоб можна було по вайберу або по скайпу поспілкуватися, щоб хоч побачити, як вони ростуть.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.