«Якщо кров не бурлить — значить, живеш дарма»

 Муса Сергоєвич, звідки ви родом?

— Я з Дагестану. У нас велика родина — три сестри, мама, тато. Народився я в горах. Коли мені було сім років, переїхали до міста. А в 16 поїхав навчатися до Донецька.

Я вибрав Донецьк, тому що він сподобався мені своїм мільйоном троянд і гарними дівчатами. Міський сад, шахта імені Горького, терикон, стадіон «Шахтар». Але мене більше вразило, коли я вперше їхав у трамваї й побачив чоловіків з підведеними очима. Я був спочатку в легкому шоці, поки мені не пояснили, що це шахтарі, вони вийшли зі зміни й не повністю відмили очі від вугільного пилу.

Скажіть, будь ласка, за що ви полюбили Донецьк?

— Це дуже красиве, дуже зручне для життя місто. І там була секція з дельтапланеризму, на тій самій шахті імені Горького, де мій дядько працював спортивним інструктором. На териконі біля стадіону був тренажер, на якому навчалися дельтапланеристи.

Ви літали на дельтапланах?

— Не лише літав, але навіть падав. Я розбив дельтаплан і трішки пошкодив себе. Було допущено помилку. Також я літав на параплані, стрибав з парашутом. Я взагалі люблю екстремальні види спорту та не уявляю собі життя без них. Бо якщо кров не вирує – значить, живеш дарма.

Де ви навчалися? Яку професію обрали?

— Я навчався в торговому інституті. Спеціальність «економіка торгівлі», закінчив із червоним дипломом. Мені подобалося вчитись, подобалося займатися спортом. І ще був час працювати й заробляти собі на життя, на навчання. Тому що, якщо ти готовий до цього, то на все вистачає часу.

Які у вас найпам’ятніші спогади про Донецьк?

— Нічні прогулянки, троянди, зрізані в Парку Ленінського комсомолу, і міліція, яка наздогнала брата, а мене — ні. Тому я зміг подарувати їй квіти, а він — лише наступного дня.

Для кого ви зрізали квіти?

— То була викладачка англійської мови. Звали її Світлана. Вона мені дуже подобалася. І квіти були для неї.

І коли ви їх подарували? На уроці?

— Так, на уроці. Я завжди приходив з квітами. Вона була заміжня й обурювалася, чому я весь час приходжу з квітами. Але лише робила вигляд, що обурюється. Їй це подобалося.

«Мені довелося вивчати все, що я не любив у житті»

Я знаю, що ви почали працювати з 14 років. Ким починали?

— Помічником автослюсаря в автоколоні. Це була хороша робота, оплачувана. Я навіть на перші три свої зарплати купив куртку «аляску». Це було дуже модно. Привіз її брат мого товариша з плавання. Він ходив до Японії, звідки привіз і мені. Ми були дуже модні.

Чому ви пішли на таку важку роботу в 14 років?

— Тому що мама нас виховувала чотирьох, і треба було заробляти. Моя сестра працювала на військовому заводі налагодницею й часто у дві зміни, бо треба було якось жити. Мама працювала на трьох роботах. Удень — учителькою в денній школі, увечері — у вечірній. Уночі ходила на завод разом з сестрою прибирати. Ми не боялися нікого.

Коли почалася ваша кар’єра в металургії?

— Я працюю в металургії з 2003 року. До цього працював у машинобудуванні, пов’язаному з металургією, починаючи з 1998 року.

— А ким ви хотіли стати в дитинстві?

— У дитинстві хотів стати космонавтом. І не хотів бути ані бухгалтером, ані хіміком. У мене батько був бухгалтером, він завжди приносив додому стоси паперів і працював удома. І це забирало той короткий час, який я міг проводити з ним разом. Тому я терпіти не міг бухгалтерію й папери.

З усіх уроків у школі найбільше не любив хімію. Фізику ми любили. Алгебра, геометрія — з цим було дуже погано. І коли я став коксохіміком-економістом, це було щось... Мені довелося вивчати все, що я не любив у житті, щоб розбиратися в цьому.

Коли ви стали директором коксохімзаводу в Авдіївці?

— В Авдіївці — 2013 року. До цього я пропрацював вісім років на Запорізькому коксохімічному заводі. З них три роки працював директором.

«Дзвінок головного інженера: «По нам стріляють, ми горимо»

Чи пам’ятаєте ви перший день війни?

— У спогадах зберігаються кілька днів. Для мене початок війни, перше — це бойові дії в аеропорту. Війна у Слов’янську, Краматорську сприймалася трохи інакше, це зараз пройде швидко, струснеться й закінчиться.

Потім, коли влучили в багатоповерховий будинок. Це був, здається, шістнадцятий поверх, а я жив на одинадцятому. Це вже була війна-війна.

І перший обстріл коксохімзаводу дуже добре пам’ятаю. Я поїхав до Маріуполя. Усе було досить складно й напружено. Але, знаєте, усі жили з переконанням, що люди, які воюють, розуміють, що є якісь великі речі, які точно чіпати не можна. По великому виробництву, по заводам не стрілятимуть. Бо як можна стріляти по небезпечному виробництву, яке можна зруйнувати й після цього не відновити?

На підприємстві були серйозні пошкодження коксового цеху й цеху з підготування вугілля. Це наслідки суботніх мінометних обстрілів. Тоді на території підприємства розірвалося півсотні снарядів. Перебито всі чотири високовольтні лінії електромереж, що живлять завод.

Я ночував у Маріуполі. О першій годині ночі дзвінок головного інженера: «По нам стріляють, ми горимо». Не може бути! Я сів у машину й поїхав.

 Поки ви їхали на завод, про що думали?

— Я весь цей час телефонував, з’ясовував, що й де відбувається. І зрозуміло, що дистанційно такими речами керувати складно. Але я намагався заспокоїти людей, з якими розмовляв. Хоча сам точно не знав, що робитиму, коли приїду.

«Я точно розумів, що зупинка заводу — це смерть для міста Авдіївки»

Чого ви боялися найбільше?

— Як будь-яка нормальна людина, боїшся смерті, смерті близьких, людей, з якими працюєш. Але це цілком нормальна річ — страх смерті. Я дуже боявся, що зупиниться завод, й абсолютно точно розумів, що зупинка заводу — це смерть для міста Авдіївки, бо там усе між собою взаємопов’язано, переплетено.

Там спільна інфраструктура: електропостачання, водопостачання, каналізаційна система. Тобто помре місто — помре завод. Помре завод — помре місто. Точно не хотів цього допустити, бо там люди, з якими я потоваришував, зріднився, з якими працював. І для них це також питання майбутнього. Ми постачали кокс на чотири комбінати, і зупинка заводу означала залишити їх без сировини.

«Ми зупинялися 15 разів, обстрілювали нас понад триста. У нас загинуло 12 працівників»

У такій ситуації не можна відключати доменні печі. Що могло статися, якщо б їх відключили?

— З доменними навіть трохи легше, а з коксовими печами набагато складніше. Їх будують з вогнетривкої цегли. Після того як їх побудували, їх розігрівають, і температура в них, за теорією, не має падати нижче за 900 °С. Тому що потім цегла починає розсипатися. І надалі завод не може повноцінно функціювати. Ми зупинялися 15 разів, обстрілювали нас понад триста. У нас загинуло 12 працівників. І ці зупинки...

Зараз навіть говорити про це, згадувати не хочеться. То була важка робота, я інакше не скажу.

Насамперед була маса речей, яких ми взагалі не знали, бо з цим ніколи не стикалися ні ми, ні наші колеги. Треба було з’ясовувати, як нам іти в аварійну консервацію. Узагалі, консервація батареї триває місяць. Ми першу консервацію провели за чотири дні. І за цей час температури майже впали до вкрай низьких. А наша остання консервація зайняла чотири години, тобто теоретично це місяць, а ми за чотири години впоралися.

Ми горіли багато разів. Ми навчилися тримати самостійне виробництво електроенергії без спеціального автоматичного пристрою для підтримання частоти вручну.

Тому я вважаю, що колектив, який залишився, урятував завод. Коли я був маленькою дитиною, як ти, була така книга «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. І ось я читав про те, як люди в пекельних умовах працювали, відновлювали залізниці. Потім про Велику Вітчизняну війну розповіді діда слухав. Я весь час думав, що ми виросли зовсім іншими, парниковими людьми, які навіть близько не в змозі зробити те, що робили ці люди.

А виявилося, що ми не гірші. Ми можемо також спати по дві години на добу місяцями. По дві, по чотири години... Це дуже важко. Особливо коли битва за аеропорт, спати було практично неможливо, тому що там тяжке озброєння, стріляють без упину. І ти просто вимикаєшся ненадовго й потім знову працюєш. І так усі жили. Від цього нікуди не можна було сховатися. Можна було лише працювати.

Ви сказали, що було 12 смертей на заводі. Як ви це пережили?

— Щоразу важко. З 12 наших співробітників безпосередньо на заводі загинули двоє молодих хлопців. Інші або на шляху з заводу, або в будинок прилетіло, у квартиру.

Це були молоді хлопці. Одному 24 роки, іншому 25. Одного вбило, коли він поруч із батьком ішов на роботу, співробітник другого коксового цеху Сергій Кругліков. Пригадую, коли начальник цеху плакав, молодий хлопець. Важко. Тяжко. І ти розумієш, що нічого не можеш зробити. Ти можеш тільки підтримати, і заради них не відступати.

«Нам казали постачальники: «Ні, ми далі не поїдемо, тому що у вас стріляють» 

Захищати завод, так?

— Захищали його військові, там ішла війна. Ми проходили через лінію фронту. Точніше, спочатку лінія фронту проходила через завод, потім її потихеньку відсунули трохи далі. І це з великими втратами військових і, звісно ж, цивільного населення теж.

Те, що зараз завод живе й функціює, — це спільні зусилля. Наше завдання було — за будь-яких умов зберегти його працездатність, що ми й робили. Тому що все дуже взаємопов’язане, місто й завод. Якщо завод зупиниться, місто замерзне.

 У нас була 2017 року ситуація, коли за температури мінус 20 почалися дуже довгі, дикі обстріли. Майже місяць — активні бойові дії. У нас був вибір: консервувати батареї, але невідомо, чи зможемо ми їх вивести з консервації та опалювати місто, чи підтримувати роботу батарей. Ми зупинили половину заводу й тепло передавали до міста — і вдалося місто зберегти. Питання, пов’язані з харчуванням, вирішував Фонд Ріната Ахметова, організовував постачання. Щодо електропостачання, водопостачання, цим займалися ми.

Ми створили спеціальні бригади з фахівців заводу й частини з містян. І ми просто працювали. Щойно обстріл закінчувався — одразу розпочинали ліквідацію наслідків. Усе це вимагало матеріальних витрат, звичайно, я мав карт-бланш. Мені сказали: скільки треба грошей, купуй усе, що треба, привозь.

Але навіть просте постачання якогось обладнання — це була завжди ціла пригода. Велика проблема. Доїдуть у кращому випадку до Покровська й кажуть: «Ні, ми далі не поїдемо, тому що у вас стріляють». І не їхали. Ми відправляємо туди своїх водіїв, крани, перезавантажуємо.

З логістикою був просто жах. Залізницю постійно відновлювали з залізничниками спільними зусиллями. По суті ми всім допомагали, а через деякий час підтягнулося МНС. Вони теж багато зробили.

Але треба розуміти, що в найважчий час, ще до того, як держава почала надавати допомогу, цим займалися лише ми. Наш акціонер сказав: «Скільки потрібно грошей, використовуйте, беріть, будуйте». Ми це зробили. І заводські бригади працювали, і міські.

Повернемося в той час, коли почалася війна й треба було вирішувати щодо переїзду до Запоріжжя. Як ваша сім’я відреагувала на це?

— Дружина до останнього їздила до Донецька, до апеляційного суду. Вона вже була вагітна. Я говорив: «Досить, давай у декрет». У нас у вересні 2014 року народилася дочка.

Ми не думали про Запоріжжя, бо в Донецьку я вісім років пропрацював, а дружина в мене з Запоріжжя.

Почалося все в кінці травня. Я їздив на роботу й назад. Ми з головним інженером називали це ротацією. То він, то я. Він сім’ю відвіз до Дніпропетровська. Завод не повинен залишатися без керівництва. І ми їздили по черзі.  

Дуже складно було, особливо коли там були важкі обстріли, змушувати себе їхати назад. Це, звичайно, щоразу через силу. Але, з іншого боку, коли там триває війна, а ти вдома, це також узагалі не життя. Тобто ти живеш зовсім іншими думками. Хоч на відстані 200 кілометрів твій мозок не може перемикнутися ні на що інше.

Коли перебуваєш на місці, ситуацію бачиш чіткіше, постійно на телефоні. У мене був рекорд. Ми поїхали кататися на лижах. 30 грудня полетіли, а 31-го я полетів назад. Ми тільки доїхали до курорту, тільки лижі в сніг устромили, і телефонують, що знову почалося. Я поїхав назад.

«Мені, як і раніше, іноді сниться Донецьк»

Наскільки важко було залишати Донецьк вашій родині?

— Донецьк узагалі важко покидати. Це класне місто. Мені дуже шкода, що так з ним сталося. Мені, як і раніше, іноді сниться Донецьк, але, правда, усе рідше.

А ви часто відчуваєте ностальгію?

— Не так часто. Спочатку дуже було важко, але потихеньку все рідше. І що найгірше, потихеньку обриваються нитки… одні, інші, треті. Їх дедалі менше.

Наскільки сильно втрата міста, де ви жили, раділи, працювали, змінила ваше життя?

— Насправді моє життя змінила війна. Тому що все, що мало якусь цінність у звичайному мирному житті, в умовах війни змінюється. Ти просто розумієш, що це дрібниця.

«Війна всіх урівнює. Перед небезпекою всі абсолютно рівні»

Що раніше для вас було цінним, а зараз уже не так важливо?

— Як вам сказати… Я був піжоном, подобалося таке яскраве життя, годинник, машини й інше. Це було для мене атрибутом успіху. А зараз не ношу, хоч вони в мене є. Костюм одягнув лише для того, щоб прийти на інтерв’ю. Я не люблю костюми. Машина — це також засіб пересування.

Знаєте, війна всіх урівнює. Перед небезпекою всі абсолютно рівні. І неважливо, чи ти директор заводу, чи заступник директора, чи начальник цеху, чи просто робітник, бо ти перебуваєш у цілком однакових умовах перед тим, що прилетить з неба на землю, не дай Боже, у тебе. Ти рівний серед рівних.

Історія була для мене показовою. На Миронівській ТЕЦ, у Миронівці також були дуже активні бойові дії. Люди не могли звідти виїхати, сиділи в бомбосховищах. І щоб їх евакуювати, вели переговори: зробити двогодинний коридор, щоб можна було вивести людей. Бо там усі сиділи в підвалах, а стріляли сильно.

З’явилася домовленість, щоб людей звідти вивезти. Сказали: завтра з 12 до 2 обіцяють коридор. Уже знайшли, куди людей розселити, знайшли транспорт, там усе підготували. А стріляють так, що всі відмовляються їхати. Тоді мені зателефонували зі Штабу Фонду Ріната Ахметова, кажуть: «Там люди, їх треба вивезти, а ніхто не їде. Ти можеш зі своїми поговорити, адже ви до цього вже звичні».

Я поїхав, зібрав мужиків, говорю: «Обіцяють, що дві години коридор буде. Але ні місцеві, ніхто їхати не хоче, а людей треба вивезти, там чотири автобуси. Хто поїде?» Вийшло сім людей одразу. І керівник цеху говорить: «Я теж поїду».

Поїхали, чекали-чекали… Як тільки була маленька перерва, на ходу всі люди забігли, завантажилися, поїхали. Усе нормально. Але коли їхали, уже почали стріляти. Дуже часто всіх цих домовленостей не дотримувалися.

Вони приїхали, привезли людей, їх радісно зустріли. Привезли до місця локації, усі прозвітували про операцію. Я кажу: «Мужики, дякую!» Тобто там хлопці-герої. Якщо б не вони, нічого не було б. Усе було б погано.

У вас крутий колектив зі справжніми людьми. Це дуже важливо.

— Причому жінки ще крутіші за чоловіків, просто вогонь: «Ні, ми нікуди не поїдемо. Це наше місто. Ми вперед ногами звідси». Я пам’ятаю тунельницю. Це низькокваліфікований персонал, відповідно, низькооплачувана праця. Точно не можна сказати, що людина за великі гроші працює. Вона говорить: «У мене дідусь будував завод, батько працював. Я звідси нікуди не поїду, доки з землею не зрівняють. Я тут житиму й працюватиму». І ось завдяки таким людям він насправді й досі працює.

«Війна вчить: радіти треба навіть тому, що зійшло сонце й не стріляють»

Завод — серце міста, а люди — його душа. Розкажіть, як усупереч утратам у цьому воєнному конфлікті можна жити, працювати, радіти? Може, у вас є рецепт?

— Війна вчить: радіти треба навіть тому, що зійшло сонце й не стріляють. Цьому потрібно радіти. Тихо — і вже супер. Є вода в крані — узагалі пісня. Якщо магазини працюють — краса. Насправді ти вчишся цінувати такі прості речі.

За що я люблю авдіївців: вони дуже вперті. Уперті люди, які за можливість жити в себе вдома й жити щасливо билися до кінця.

Якось я потрапив під таку міцну роздачу. Стільки мін пролетіло поряд… Мені було так страшно, думаю, усе, я більше не можу, не ризикую. Тому що дуже страшно було. Поїхав. І потом я розумію, що не живу.

Під час війни починаєш звикати до обстрілу. Стріляють за вікном, але ти розумієш приблизно звідки, приблизно куди. Ти думаєш, що розумієш. Ти думаєш, що ти вже крутий перець, і чітко розумієш, коли там прильоти, коли відльоти. У тебе починає притуплятися відчуття небезпеки. А в мене донька народилася 2014-го, у вересні. Я розумію, якщо мене, не дай Боже, уб’ють, вона про мене не згадає, бо вона ще не пам’ятає мене. І в мене два завдання. Перше — залишитися живим, друге — зберегти завод і місто. Я переконав себе, що я для цього народився на білому світі.

Я дав собі слово, що не наражатимуся на непотрібний ризик. Є ситуації, коли ти не можеш не ризикувати. А бравада триста років не потрібна. Яка в нас ситуація? Під час обстрілу в нас усе горить, і для того, щоб перекрити цей газопровід, потрібно піднятися вгору й перекрити вентилі. І в цей час там свистить з усіх боків. Ти дав команду — робітники спустилися до бомбосховища.

Ти йдеш з начальником цеху, із заступником, разом з ними крутиш це все. Усе свистить навколо. Але в цій ситуації відправити людину, а самому залягти — не та історія. Воно так не працює.

Пам’ятаю, був грудень, розпочався жорсткий обстріл. Міни все ближче, ближче, ближче... Найближча метрів за тридцять. Свистіло так, що ми лягли під стіл. Лежимо, дивимося один на одного. Воно свистить. Таким сильним був обстріл. Уламки свистять, голову підняти не можеш. Було таке почуття, знаєте, як у фантастичних фільмах, коли йдуть якісь величезні динозаври й ногами бум-бум, дедалі ближче, ближче, ближче до тебе. Лежиш і думаєш: «Ось зараз усе скінчиться, встану, поїду й ніколи не повернуся». Страшно.

«Я маму обманював, казав, що в Запоріжжі сиджу всю війну»

Напевно, ваша дружина не хотіла, щоб ви їздили на роботу в той момент.

—Я маму обманював, казав, що в Запоріжжі сиджу всю війну. А дружина розуміла: якщо я не поїду, перестану поважати себе.

Вважаєте, мама вам повірила? Вона знає, якого сина вона народила.

— Ми намагалися бути переконливими. Коли я приїжджав до Запоріжжя, постійно робили фотографії. Я приїду — ми робимо в одному одязі, в іншому, у третьому. У нас завжди був запас фотографій, ось ми сидимо там, ось сидимо там. І надсилали їй фотографії. Ось удома сидимо, ось дочка...

Потім, ближче до кінця війни, вона зрозуміла, що у WhatsApp ще є відеокамера. Тоді було легше. Це їй хтось підказав: «А чого ти не зателефонуєш? Адже можна по відео спілкуватися». Вона говорить: «Чому ви мовчали?»

У вас, вашого колективу заводу така незвичайна, чудова історія. Як ви вважаєте, чи взагалі треба свою історію подолання розповідати іншим?

— Я вважаю, що так. Я був маленьким, і в мене дідусь воював. Один загинув в Україні, а другий потрапив у полон під Черніговом, чотири роки був у концтаборі. У нього було три втечі. Він був членом французької компартії, вступив в Опір у концтаборі. І я просив його розповісти, але він не любив говорити про війну. Він мало розповідав.

Я ходив в архіви. А ще приїжджав чоловік, що втік разом з ним. Прізвище Звьоздочкін було. Це він розповідав нам, сидячи за столом. А я хотів би знати набагато більше. Але як я про це дізнаюся? Уже не дізнаюся. Тому, можливо, мої діти захочуть колись послухати. Може, онуки захочуть.

«Зверху війна, а ми сидимо в сховищі й проводимо тендерний комітет»

Якщо ваша молодша дочка в майбутньому запитає, ви розповісте їй свою історію?

— Так, коли вона підросте, трішки. Фотографії покажу. Є такі, як ми тендери проводили в бомбосховищі, бо в нас ще не змінили процедури, адже все дуже швидко розпочиналося. Зверху війна, а ми сидимо в сховищі й проводимо тендерний комітет. Сміємося один до одного, це ж треба таке вигадати. Зрештою, звісно, усе це скасували. Ми почали по-іншому працювати. Більше повноважень. І це також було правильним рішенням.

«Якщо ми не знаємо своєї історії, то майбутнього в нас також не буде»

Я б вам хотіла дещо розповісти. Річ у тому, що Фонд Ріната Ахметова створив музей «Голоси Мирних». Це найбільша збірка історій мирних жителів Донбасу, які постраждали від воєнного конфлікту. Як вам така ідея?

— З моменту виникнення цієї ідеї, моменту обговорення я казав і кажу, що дуже важливо зробити так, щоби все це не зникло в небутті. Якщо ми не знаємо своєї історії, то майбутнього в нас також не буде. Тому я думаю, це дуже важливо зберегти.

Ваша історія теж увійде до онлайн-музею «Голоси Мирних», і відвідувачі зможуть її почути. Що ви можете сказати молодому поколінню? Адже всі кажуть, що майбутнє в наших руках, і ми віримо у світле майбутнє. Але, як показало життя, може статися будь-що…

— Змінювати світ навколо себе можна лише власними зусиллями, тобто, змінюючи щось на краще, змінюючи маленький шматочок, квадратний метр навколо себе. Але точно не можна очікувати, що хтось зробить усе замість тебе. Цього не буде. Потрібно розуміти, що навколо тебе не буде хорошого лакшері-світу, якщо ти не працюватимеш.

Я б хотів побажати молодим не боятися роботи, узагалі нічого не боятися. Тому що світ змінюють лише люди, які не бояться.

Яка ваша найзаповітніша мрія зараз?

— Найзаповітніша мрія — це мир.

Нехай ця мрія здійсниться. У Музеї «Голоси Мирних» є традиція — щороку висаджувати стільки троянд, скільки історій зібрано. І тому ми хочемо подарувати вам іменну троянду.

— Дуже дякую. Я все ще сподіваюся, що ми зможемо в Донецьку побачити наші алеї, що місто знову заживе так само, як до війни.

Ми будемо вірити, що всі ниточки, про які ви говорили, не обірвуться.