Ми як проживали, так і живемо в Станиці Луганській, народилися всі тут. До 2014 року працювали в Луганську. Чоловік працював на заводі, я – в «Укртелекомі», мама зі свекрухою на пенсії. Було стабільне й нормальне життя.
Коли все почалося, доводилося багато разів сидіти в підвалі. Стріляли так, що земля здригалася. Чоловік назбирав у городі купу осколків від «Градів».
Ми вісім місяців сиділи без світла. Встигли купити підстанцію в Луганську й виживали завдяки їй. Заряджали телефони, ліхтарики, включали телевізор і дивилися новини.
Звичайно, дуже допомагала гуманітарна допомога від Фонду Ріната Ахметова. Ми не отримували, але свекрусі давали, спасибі велике. У 2015 році почали давати пенсії – і вже жити можна було.
Хотілося б забути все з 2014 року. Раніше діти могли приїжджати, а тепер ніяк. Мрію, щоб можна було їздити до дітей. На нашій вулиці багато дітей, а дитячих майданчиків немає, гуляти їм ніде. Луганськ поруч, раніше можна було поїхати в «Метро» або «Епіцентр», а тепер ми відрізані. Дітей шкода. Я мрію про нормальне життя, але з 2014 року все перекреслено.
.png "Імена")
