Я чітко пам’ятаю день, коли на Донбасі почалася війна. Я була в університеті. У нас дуже високий багатоповерховий будинок, і саме мій факультет знаходився на останніх поверхах. Ми сиділи на лекції, і над університетом пролетів літак. Це був військовий літак, як у фільмах, він пролетів настільки низько, що кинув тінь на аудиторію. Це сталося в травні. Ми тоді це так захоплено сприйняли! Але тієї миті всі зрозуміли, що щось не так.

Ми не могли уявити, що це війна, але принаймні, я відчула страх і загрозу. Початок війни також у мене пов’язаний з університетськими днями, коли на Донецькому металургійному заводі сирени періодично гуділи або хтось не міг виїхати додому, коли біля гуртожитку на Рози Люксембург почали стріляти. Із цими подіями в мене пов’язаний початок війни.

Я не бачила зблизька військові дії, але ми потрапляли під обстріли кілька разів. Доводилося лягати на підлогу, закривати очі, тому й не бачили. Але відчули на собі, як це страшно, коли не знаєш, куди впаде наступний снаряд, коли поруч лежить мама й сестра, а в сусідній кімнаті спить дідусь. Такі речі змушують задуматися.

Мені дуже сильно запам’яталося, коли ми вперше потрапили під обстріл. Зазвичай усі ці моменти пов’язані з безперервним постійним шумом. Я пам’ятаю, що я стояла на кухні, готувала їжу й думала про своє, і раптом зрозуміла, що відбувається щось дивне. Це змусило мене прислухатися. Я зрозуміла, що припинилося бомбування. Десь там постійно йшли бойові дії, і було чути постійний гуркіт, до якого ми звикли. І тут він припинився. Цей момент мене дуже налякав.

Ми перебували в Донецьку перші пару місяців активних дій, потім я приїхала до Києва вже восени, у жовтні, але всі мої батьки і сестри повернулися, а я залишилася тут.

Переїзд відбувся досить раптово. Ще в травні ми поговорили із сім’єю, що теоретично це можливо, якщо буде вже дуже погано, хоча на ту мить ми були дуже оптимістично налаштовані. Я не хотіла переїжджати й дуже боялася. У вересні, коли ми розуміли, що настрій уже дуже напружений і немає інших варіантів, це сталося буквально за тиждень. Із понеділка мама сказала, що я їду – і наступного понеділка я була вже в Києві.

Мама втратила роботу. Для мене це стало протверезним моментом. Коли захоплювали різні установи, люди втрачали роботу, вирушали в неоплачувану відпустку на невизначений термін. Усвідомлення, що це серйозно, прийшло після втрати роботи батьками.

Війна змінила багато моментів не тільки в моїй родині, а й у відносинах із друзями. Війна – це політика. Я помітила, що в сім’ях моїх друзів почалися конфлікти, я часто чую, що «у нас сім’ї сваряться». Ця війна принесла розбрат не тільки в загальний мир, але і в окремі родини. Це найнеприємніша частина, яку я б хотіла забути та стерти.

Чого я хочу зараз? Щоб моя сім’я була щасливою та здоровою і, звичайно, щоб мир запанував. Найголовніше, щоб люди не страждали.

Для мене щастя – це спокій. Коли все в житті на тому місці, де ти хочеш це бачити, і все так, як потрібно. Мені здається, це такий стан, який не можна контролювати. До нього можна або прийти самому, або щоб доля тебе підвела до цього стану.

Звичайно, не можна дякувати війні ні за що, але вона змусила переоцінити дуже багато речей, вона показала, що насправді важливо. Я зрозуміла, що спілкування з батьками й рідними – найважливіше. Те, що ми живемо в різних містах, це настільки кардинальна зміна, що розумієш: спілкування й можливість обійняти кохану людину, напевно, найважливіше, що є.