Ми живемо біля залізничного вокзалу, нас бомбили не один раз. Я пам'ятаю, що літали літаки над нашою територією. Дуже бахкало, кришу піднімало. У сусідів вікна повилітали, а нас, слава Богу, минуло. Мою машину розбило, хорошого мало. Розбили наш вокзал - осколки по двору літали. Ми ховалися в погребі, боялися виходити. 

Невістка виїжджала - була в Прибалтиці з онуком, а син і ми все переживали тут. Ми ходили молилися за всіх солдатів, за родину. Ми кожен день молимося за солдатів, за те, що вони нас рятують, воюють. У мене багато знайомих воює. Я б також пішов, але по здоров'ю не проходжу. Переживаємо за все, що робиться.

У нас трішки запаси були. У нас город є і консервація. Ми ділимося з родичами, чимось нам допомагають. 

Запас води у нас завжди є, бо може закінчитися. У нас був «тривожний  чемодан», там були документи і все необхідне. 

Був шок, стрес. Це все дуже відкладається на здоров'ї. Стараємося знаходити позитив якийсь по життю, підтримувати один одного. Ми допомагаємо військовим, чим можемо, їжу їм возимо. 

Думаю, війна закінчиться в травні. Мрію, щоб Україна була багатою і щасливою, щоб війна більше не зайшла на нашу територію.